— В Антарктиду треба їхати не заради пінгвінів чи тюленів. Їх можна побачити і в інших місцях. Туди вабить сам лід. Він там такий різнобарвний, що словами не передати. Найкраще милуватися кригою з човна. Тоді здається, що потрапив у казку про Снігову королеву, — каже геолог 52-річний Павло Біличенко в столичному Музеї історії України. 9 лютого тут відкрили виставку "Українська Антарктида". Її приурочили до 20-річчя антарктичної станції "Академік Вернадський".
На виставці показали фотографії з Антарктиди, записники полярників, костюми й прилади для досліджень. У центрі залу — опудало очкового пінгвіна. Відвідувачі фотографуються біля нього. Метеоролог 46-річна Світлана Краковська підходить до макета станції. Показує віконечко на першому поверсі.
— У цій кімнаті ночувала цілий рік, — каже. — Вона зовсім маленька — як купе в поїзді. Жили удвох із напарницею. На станції зустріла свого майбутнього чоловіка. Ромі було не до кохання, бо мав багато справ. Як трохи розібрався, почав звертати увагу на мене. Співав під гітару, навчав грати у більярд.
Дізнався, що я захоплююся альпінізмом. Запропонував підкорити одну з льодових вершин поблизу станції. Пішли рано-вранці. Піднімалися важко — гора крута і слизька. Але таки її здолали. На станцію повернулися через добу. Після того ще не раз влаштовували такі походи. Якось забула взяти сонцезахисний крем. Через палюче сонце обличчя перетворилося на великий пухир. Згодом він лопнув, а шкіра облізла. На станції сміялися: "Нащо ходити в салони краси? Годину постійте на антарктичному сонці — і пілінгу не треба".
До Світлани підбігає син 7-річний Ярослав. Обнімає її за талію. Крім нього в подружжя є доньки 18-річна Богдана та Софія, 15 років, і 4-річний син Дмитро.
— Після народження першої доньки в Антарктиду більше не їздила, — розповідає Світлана. — Чоловік ще кілька разів там зимував. Коли був в Антарктиді років п'ять тому, говорити по телефону дозволяли лише 5 хвилин на місяць. Щотижня у певний час на станції працював інтернет. Можна було відправляти електронні листи.
На станції чіткий розпорядок дня. Щоп'ятниці влаштовували загальне прибирання. У суботу — святкову вечерю при свічках. Чоловіки надівали краватки, а жінки — красиві сукні. Кок намагався приготувати щось смачненьке. Але не завжди вдавалося, бо продуктів було обмаль. Замість соків привозили розчинний порошок "Юпі". Їли переважно макарони й пюре із сухої картоплі. Свіжих овочів не було. Востаннє бачили свіжу капусту у квітні. Наступного разу їли салат із неї у грудні. Та й то — завдяки туристам. У гості до нас приходили з головками свіжої капусти. Коли поверталися назад, кок на кораблі зварив картоплю в мундирах. Їли й не могли наїстися.
— Вживати спиртне на станції можна тільки в суботу чи на свята, — додає Павло Біличенко. — На рік на станцію беруть 20 пляшок горілки й коньяку, трохи вина й пива. Більшість часу полярники віддають роботі. У вільний час можна займатися в тренажерному залі, дивитися фільми в кінозалі, користуватися бібліотекою.
Купили станцію за один фунт стерлінгів
Станція "Академік Вернадський" стала українською 6 лютого 1996 року.
— Після розпаду Радянського Союзу українські вчені просили росіян залишити нам хоча б одну зі станцій, — розповідає директор антарктичного центру Валерій Литвинов. — Але росіяни відмовилися. Якось один із наших вчених, академік Сергій Комісаренко, дізнався, що англійці хочуть продати свою станцію "Фарадей". Домовилися, що Україна купить її за один фунт стерлінгів. Але з умовою: протягом 10 років ми повинні продовжувати там ті дослідження, які вели вони, і передавати їм усі дані. Ми свою обіцянку виконали. 10 років тому уклали з ними ще один договір. Передаватимемо їм інформацію, а вони надаватимуть нам технічну допомогу.
Зараз на станції "Академік Вернадський" перебуває 20-та українська експедиція.
— За 20 років там побували близько 300 полярників, — продовжує Литвинов. — На кожне місце претендують троє–четверо людей. Кандидатів відбираємо ретельно. Всі повинні мати практичний досвід роботи у своїй сфері та чудове здоров'я. Технічний персонал набираємо не старше 50 років, науковий — до 60. Але траплялося, що зимували й 70-річні.
3 
1
Коментарі