О 7:00 до критого павільйону ринку в місті Миргород на Полтавщині сходяться люди. Торгова зала залита світлом. Права частина приміщення відведена під продаж м'яса й сала. Торговці розкладають окости, ребра, ошийки. Важать шматки сала. Складають у стопки — від товстого до найтоншого. Просять 100–150 грн за 1 кг. Дають покуштувати й понюхати.
Сало в Миргороді готують за спеціальною технологією — запікають у соломі. Повну рецептуру тримають у секреті. По цей продукт їдуть із усієї України. Він популярний і у відпочивальників місцевих санаторіїв.
— Мені сала самого обалдєнного. На подарунок везу родичам, у Приморськ, — до прилавку 51-річної Валентини підходить чоловік. Через плече перекинув коричневу шкіряну сумку. Бере 3 кг, платить 360 грн.
— Сало піднялося в ціні, бо подорожчало зерно. За тонну віддала 4,5 тисячі гривень. На рік на одне порося може й не вистачити. Бо не годуємо стимуляторами, від яких свиня виростає за півроку, — розповідає Валентина. У рожевих гумових рукавичках зачищає великий шмат сала. Розрізає на частини й фасує у пакети. Готує їх для постійних покупців, що зробили замовлення телефоном. Пакунки розвішує на великі гаки позаду.
— Якщо зазвичай сало обпікають за годину, то ми витрачаємо три, — продовжує вона. — Шкурка згорає, остається тоненька. Одразу гарячим його солимо, і залишаємо на ніч. Воно візьме стільки солі, скільки потрібно. Зранку буде готове. Можна везти на базар.
— Робота важка. За добу спимо по три-чотири часа. Бо свиню треба розібрати, вичистити, підготувати до продажу. Сюди раненько привезти. Працювати з кожним роком гірше. Особливо відколи війна почалася. Пенсію чи зарплату людина спершу несе в аптеку й віддає за комуналку. Із залишком йде на ринок. Розумію, тому уступаю в ціні. Найбільш шкода бабушек. Боюся дожити до такого віку й ходити без грошей, як вони, — продовжує жінка. На прохання наступного покупця обрізає жир із ребер.
Покупців більшає. Стає гамірно. Десь чути, як гострять ножі. За прилавком у найбільш людному місці п'є чай висока й статна Оксана, 42 роки. Волосся зібрала в пучок, злегка нафарбувала губи, одягла сніжно- білий фартук. Вона — власниця ятки.
— Свиней тримаємо самі й купуємо в селян, — каже. — Вчора віддали 27 тисяч за чотирьох поросят. Сіла й рахую — за скільки ж продавати, щоб і податок покрити. На підприємців тиснуть. За 15 років роботи нарахували стажу тільки сім. Виходить, і на пенсію не заробила. Краще було складати гроші й переводити в долари, щоб забезпечити старість.
Правітєльство душить ринки. Домагається монополії — щоб усі йшли в їхні магазини. А туди завозить всякий непотріб. Люди бачать красиве м'ясо. Але то обман. Знайомі продавщиці з великих торгових мереж розповідали, що штампи на ньому стоять 1975 року. Видно, оновляли держзапаси в бомбосховищах. І продали старезне — глибокої заморозки.
Всім, хто підходить, Оксана пропонує спробувати сало. Ріже тонкі пластини. 3 кг просить зважити 61-річний Володимир Предатько з Покровська на Донеччині.
— Грошей не шкодую ні на харчі, ні на відпочинок. За добу в санаторії "Березовий гай" віддаю 860 гривень. З моєю зарплатою це недорого. Там, де я живу, люди мають інші проблеми. Розійшлися думками в політиці. Я був і є за Україну, — чоловік шарудить жовтим пакетом.
До павільйону входить висока молода жінка в рожевому костюмі. У витягнутій руці тримає селфі-палку, знімає ринок на смартфон. Приїхала на відпочинок із Росії.
— Здешнее сало необыкновенное. Разве с шоколадом можно сравнить. Но много увезти домой не могу. Пограничники не пропустят, — каже через плече. Заглядає в одну ятку за іншою. Купує кілограм у Ніни Маляр, 69 років.
— Отак цілий день — одні купують, інші пробують, треті голову морочать. Посмакує, покрутить. 150 разів м'ясо перевернеш для нього, а воно розвернеться й піде, — говорить продавщиця. Спирається ліктями на прилавок. — Я сама така — шукаю домашню сметану, овочі, птицю. Бо в магазинах гроші деруть, а продають саму хімію. Й онуки до неї звикли. Кажуть, селянське молоко коровою віддає. А чим же йому пахнути?
— Тітко Ніно, дайте кіло сальця. Теща приїхала з Переяслава-Хмельницького. Вчора з'їла запаси. Треба ще на стіл, щоб задобрити, — 41-річний Олександр Здоров сьорбає каву. Зайшов у м'ясний павільйон перед відкриттям своєї лавки з електроінструментами. — Раніше працював на арматурному заводі. Думав набрати врєдний стаж — відробити 13 год і в 55 піти на пенсію. А кілька років тому змінили правила, пропав смисл там працювати. А в торгівлі добре виходить.
— Все роздерибанили, розумних дітей випхали за границю, — додає Ніна Маляр. — Маю 43 годи стажу, а пенсію получаю мінімальну — тищу вісімсот. Торгую на базарі, щоб не просити в дітей на ліки й хліб. Знову в шлунку запекло, буду пити таблєтку, — починає ритися в сумці. Запиває ліки й обслуговує наступного клієнта. У неї попереду ще п'ять робочих годин.
8 
35413
Коментарі