— Театр дав дві кімнати в комунальній квартирі. Адміністрація пробувала мене поселити. Потім із друзями намагалася. Жодного разу не вийшло заїхати, — каже 54-річна Світлана Луцюк із Луцька. Майже 30 років не може поселитися у власне житло. Її кімнати займає сусід із дружиною. Жінка ночує на роботі.
Світлана Луцюк отримала педагогічну освіту. У школі не працювала. 30 років є костюмером Волинського обласного музично-драматичного театру ім. Тараса Шевченка.
– 1991-го від театру мені видали ордер на одну з чотирьох кімнат у комунальній квартирі. Дві займав Валерій Вовк із дружиною. Він був у театрі слюсарем. Із 1987 року там не працював, – говорить Світлана Михайлівна телефоном. – Вони самовільно займають усю квартиру. Ще до мене адміністрація поселяла інших. Заїжджали, виходили в магазин, а в той час Вовк міняв замки.
2008-го в мене народився син. Як підріс, на нього видали ордер ще на одну кімнату. Але сусіди не поступилися. Сина довелося віддати в інтернат.
Я не сказала б, що Валерій Іванович агресивний. Більш небезпечна його дружина. Може й побити. Якось попросила подругу піти зі мною до квартири. То вона так по спині її вдарила, що тепер ніхто зв'язуватися з ними не хоче.
Приходила колись до мене матір Валерія Івановича. За безцінь хотіла відкупити дві кімнати.
Майже вісім років Світлана Луцюк судиться з Вовками. Відбулося 20 засідань. Усі жінка виграла.
– Виконавча служба не приводить у дію рішення суду. Приходять до квартири – їх не пускають. Складають акт, що до кімнат потрапити неможливо, і все, – продовжує. Чути шарудіння – жінка перебирає папери. – Нещодавно мені прийшов рахунок за комунальні послуги на 24 тисячі гривень. Борг анулювали через суд.
Вовки платять лише за світло і газ. За решту винні 100 тисяч гривень. Чому не платять, незрозуміло. Їхні діти в Києві мають будівельну фірму.
Людей за тисячу боргу виселяють, відбирають квартири. А до Валерія Івановича за кілька років ні разу не приходили. Думаю, тут без хабарів не обійшлося. Як і у випадку виконавчої служби.
Світлана Михайлівна заміжня не була. Про батька сина говорити не хоче. У неї є батько-інвалід. Інколи живе в нього.
– Я народилася в Луцькому районі за 15 кілометрів від міста. Мами не стало 15 років тому, – говорить Луцюк. – Допомагаю батьку їсти приготувати, на городі щось посадити. Інколи доводилося затримуватися на роботі, а транспорт уже не ходив пізно ввечері. Залишалася в костюмерній. Туди час від часу приводила сина. Тепер він на заробітках у Києві.
– Світлана – відповідальна, сумлінна, – каже працівник адміністрації театру. Імені просить не називати. – Усі в нас співчувають їй, але допомогти не можемо. Впливу на жителів квартири не маємо. Таке закрутилося, що тепер і на вулиці люди питають, як там справа нашої костюмерки.
3 
1
Коментарі