Не треба коробитися від акценту, коли на українську переходять російськомовні, вважає письменниця Оксана Забужко, 52 роки. Про свій досвід вона розповіла після презентації книжки "З мапи книг і людей".
Як змінилася ситуація з українською за останні 20 років?
— У роки моєї молодості я озиралася на звук української мови на вулицях. Україномовна молодь у 1990-х — це був маркер певної політичної позиції. 20 років тому можна було за мовою одразу визначити коло твого читання. Коли я перечитувала свої тексти 1990-х для збірки есеїв "З мапи книг і людей", побачила, що тексти інші за порядком складності. У них є культурні цитати, ігри словами з текстами класиків, які сьогоднішньому пересічному читачеві нічого не скажуть. Зокрема й україномовному. Бо він читає Жадана, але не читає Нечуя-Левицького. Рівень тодішньої мови був для посвячених. Це була підпільна українська культура, люди, які зберігали таємне знання — з класики, із 1920-х років, з української історії ХХ століття, про що за межами цього кола не було жодної можливості дізнатися.
Сьогодні ж якщо молоді говорять українською, це зовсім не означає, що вони читали Хвильового, Забужко чи ще когось. Тепер україномовна молодь на вулицях Києва — це природно, як у всіх нормальних країнах. Тому пишеш уже не для кола посвячених, а мовою, яка у вжитку і абсолютно жива. І в якихось моментах помічаєш, що мова спростилася, вирівнялася. Почав відбуватися перепад тисків — за рахунок поширення української. Це "закон малинового джему" — що ширше його розмазуєш, то менш він солодкий.
Та все ж реальність така: Україна сьогодні двомовна.
— Україна є суржикомовна. Чисто російська вона не буде ніколи. За визначенням. Фахівці мали би це відразу розтлумачити різного роду Колесніченкам, щоби ті попустилися. Тому що ніколи артикуляційний апарат не дозволить українцям говорити лише російською. Російська імперія і совєтская власть не так працювали над русифікацією України, як це може будь-яка теперішня українська влада, і все одно їм не вдалося. При всіх депортаціях, при тому, що були завезені повно росіян.
Суржикізація є руйнуванням мови. І руйнуванням мислення, бо чистота мови пов'язана з чистотою мислення. Ігор Померанцев говорив дуже точно, що мова є пам'яттю, при всій своїй нібито крихкості. Цитуючи Юрія Шевельова, "кожна мова є чортячо небезпечний свідок історії народу, котрий цю мову вживає".
Маю знайомого, який свідомо самоукраїнізовувався. Після 1991-го і після 2004-го були такі хвилі, коли люди переходили на українську з ідеологічних міркувань. Він учився в Москві, закінчив там аспірантуру, народився десь на Далекому Сході. Казав мені: "Знаешь, что значит "подлинная правда"? Это правда, которая добывалась под линью". Оці ліні — це сирівцеві батоги, якими шмагали під час тортур. Питав, як це буде по-українському. Відповідаю: "Щира. Щирець — ґрунт. Верхній шар ґрунту знімається, і далі щирець. Те, що під наносом". І ще приклад навів: "Узнать всю подноготную". Що таке "подноготная"? Під нігті цвяхи заганяли, за Івана Грозного ще. Мова це пам'ятає. Дуже важко будувати ліберальну Росію, коли ви маєте оцей спадок "подлінной правди" і "всєй подноготной". Мова несе в собі історичну пам'ять. Мій знайомий так формулює: "Хай я повністю не опаную українську, але я не хочу, щоб мої діти виростали з цією моделлю, з цим кодом подлінності, яка добувається на тортурах. Я волію, щоб це була щира правда, від якої нікому не боляче"
Що ви порадили б російськомовним, які хочуть перейти на українську?
— Я порадила б україномовним — звикати до української в російськомовних. Проходила цей процес 20 з гаком років тому в першому шлюбі — українізувала свого чоловіка. Коли він мені запропонував одружитися, я виставила єдину умову: розмовною мовою в домі мати українську. Він із російськомовної родини в другому поколінні. Тож знаю всі ці процеси болісного й тяжкого переходу. Пам'ятаю, як коробило від отого глухого "ф" в кінці дієслів — думафф, ходифф, робифф. Будь-який акцент дратує. Хоча різні акценти по-різному звучать. Сприйняття в кожній культурі якоїсь країни визначається тим, приємно чи неприємно звучить акцент її мовців, коли вони говорять твоєю рідною. Мені колись пояснювала одна француженка: для них, коли росіяни говорять по-французькому, то це tre`s joli — дуже симпатично, бо м'яко звучить. Тоді як арабський акцент у французькій — жорстокий і брутальний.
По собі знаю, наскільки різкий україномовним російський акцент. Тож типова реакція: "Та говоріть по-російському, не пружтеся". Я сама тисячу разів це робила. Щоб людині було легше, і тобі приємніше — всім краще. І мене якось оханула реакція одного такого російськомовного знайомого, який ну зовсім уже виламував, викручував речення. І я йому, щоб було нє так мучітєльно больно, це сказала. На що він мені відповів: "А где я научусь?". Абсолютно логічно.
Україномовним українцям, які хочуть, щоб Україна стала україномовною, треба собі змінити установку. Зрозуміти: для цього мають з'явитися в українській мові різні акценти. Відбувається вихід за межі того ґетто, де була прекрасна українська мова, яку знали кілька тисяч чи десятків тисяч людей. Вона була дуже класна. Я знаю, бо в ній виросла. Але за все треба платити. Я для себе це сформулювала ще в 1990-х: мова виживає не імунною системою, а здоровим шлунком. Не тим, що відторгає, а тим, що здатна перетравити.
"Крім мене, українською виступала ще доярка"
— 1987 року, на початку перебудови, я була делегована для виступу від імені Спілки письменників на пленум ЦК комсомолу, — згадує Оксана Забужко. — Там уперше озвучила з трибуни проблему української мови. Увесь пленум ішов російською. Крім мене, був іще один виступ українською — доярки з якогось колгоспу. Говорити українською дозволяли представникові Спілки письменників і молодій передовій доярці. "Мова дядьків і перекладачів" — як у Куліша.
У президії, серед інших, сидів Володимир Єльченко, секретар ЦК партії — партія курирувала комсомол. Балакають між собою, взагалі не звертають уваги, що там на трибуні відбувається. Все протікає "по плану". І раптом — тиша, президія замовкає, і я бачу — весь цей стіл монстрів у квадратноплечих костюмах розвертається до мене. Вираз фізіономії Єльченка тоді нічим не відрізнявся від фізіономій сьогоднішніх "донєцкіх". На що він зреагував — на звук мови.
Пленум транслювали по радіо, і російськомовні київські друзі з реготом розповідали: "А говорила же — заслушаешься. Я такого никогда не слышал. Обалдеть от красоты слога!". "Інтеліґенція", "ґарантія" — з проривним ґ — і таке інше. Відреаґували на оцей катакомбний бандеровскій язик, на школену мову. Доярка пройшла нормально, так і має бути. А тут за звуком мови і за компонуванням речень вони почуялі класового врага.
Ну який же він "більш жовтий" — він жовтіший!
— Ситуація зі ступенями порівняння прикметників — убивча, — говорить Оксана Забужко. — От у Києві на автобусах написано: "Кращому транспорту в Києві бути".
Що мається на увазі? Згадую Довлатова: "Как связаны слова в этом безумном предложении?". Я знаю, звідки це. 1970-ті, "Бути Києву зразковим містом" — це ідіотське гасло на червоних полотнищах тоді всюди висіло. Навіть наче нормально україномовні люди говорять: "Дайте отой лимон, більш жовтий". Ну який же він "більш жовтий" — він жовтіший! Або: "Кращі книги". Кращі за що? Є ступені порівняння: хороший, кращий, найкращий. Просто і зручно.
Мова метро мене вбиває найбільше. "Притримуйте поли довгого одягу, щоб уникнути потрапляння...". А не можна нормально звернутися? Питомі розмовні фрази, а не мертвечину, дерев'яну мову? Я від цього канцеляриту підскакую. Це теж совєтське, УРСРівське. Люди не знають скільки-небудь інтелігентного українського мовлення. І їм, очевидно, здається, що це прозвучить занадто по-домашньому.
1 
1
Коментарі
4