34-річна Людмила Конончук — сурогатна мати. Зустрічаємося з нею біля харківського кінотеатру "Росія". Повновида блондинка з білими бровами та віями прийшла в стоптаних босоніжках. Майка акуратно підлатана в кількох місцях.

— Ходімо у скверик, — нервово оглядається. Коли сідаємо на лавку, дістає з сумочки пачку "мальборо". Закурює. — Говоритиму лише за гроші.

Довго розглядає на сонці 200-гривневу купюру.

— Я вже давала інтерв"ю для якогось ізраїльського каналу, — говорить російською. — Сто доларів заплатили. В Україні фейсом світити не хочу. А то зразу жди в гості податкову, ментів.

Людмила — корінна харків"янка. Училася на кухаря-кондитера, працювала в кафе. Нині влаштувалася в одній зі шкіл. Після смерті батьків отримала в спадок трикімнатну квартиру в центрі міста. Продала її. Гроші поділила навпіл із сестрою Ганною.

— Анька купила однокімнатку, — вдихає дим. — А я тоді зійшлася зі своїм Сірьожкою. Отакий мужик! Сантехнік. Розумний, холєра, Чехова цитував. Я на нього молилася. Знімали квартиру на Салтовці (район Харкова. — "ГПУ"). Сєрий платив. А на мої гроші жили. Коли завагітніла Наташкою, поставила його перед фактом: ідем у ЗАГС. Він узяв пластикову дощечку для хліба й мені об голову — тррах! Так побив, що я два дні на роботу не ходила. Наташка родилася трохи того, — крутить пальцем біля скроні. — Коли завагітніла Антошкою, про шлюб уже й не згадувала.

Розповідає, що заробляли мало, а дітей потрібно було вчити.

— 2005-го в газеті знайшла оголошення "Робота для сурогатної матері". Тоді багато про це писали, репортажі показували. Подумала: а чого б і ні? Я своїх двох родила — як вилила. Мене запросили на співбесіду в будинку на Барабашово, — мне недопалок. — Такий гадюшничок: одна кімната й коридор. Менеджер Світлана пояснила, що одна німецька пара не може мати дитину, але дуже хоче. Обіцяє двокімнатну квартиру. Я підмахнула документи не дивлячись, — плаче жінка. — Дура була. Чоловік казав, що сурогатна матір гірша проститутки. Кілька місяців збирала довідки, що не психована, не туберкульозна й без венеричних хвороб.

Замовники прилетіли з Мюнхена.

— Їм було років по 40, — згадує. — Йоханн — високий, плечистий. Видно, що кобельок. А Мері — ну така кікімора, хай Бог милує! Губи тонкі, як у змії. Привезли з собою 20-річну дівчину Лізхен. Мері називала її сестрою.

Людмилу й Мері поклали до харківської приватної клініки.

Я тоді зійшлася із Сірьожкою. Отакий мужик! Сантехнік

— Лежали в одній палаті. Йоханн приносив фрукти, німецький шоколад і квіти. Потім мені зробили оплодотворєніє за хвилин 15, під наркозом. Мері та Йоганн винайняли для мене квартиру й полетіли додому. Я відправила дітей до сестри. Лізхен жила зі мною. Називала її Лізкою. Така куріца була: ходить за мною по п"ятах і все записує. Навіть на УЗІ разом ходили. Лікар мені нічого не каже, усе їй. Якось Лізхен застукала, що я курю в туалеті. Кривилася, коли Сірьожка приходив. Казала: "Берьеменной женщине нужен покой", — імітує німецький акцент. — Якось ми з чоловіком не втрималися. Зачинилися в кімнаті, доки вона вийшла. Ну, й того... — плескає долонею по кулаку. — Я тоді на другому місяці була. Коли Сірьожа одягався, Лізка забарабанила кулаками в двері. Шварготіла щось німецькою. Матюкалася, мабуть. Через кілька днів прилетіла Мері з Йоханном. Сказала, що на медикаменти та пологи пішло три тисячі доларів. Ще три заплатили агентству. Якщо я зірву пологи, то до кінця життя не відкуплюся. Більше я Серьожу до себе не підпускала. А потім подружка мені сказала, що в нього коханка є. Сєрий ні разу не прийшов, навіть у роддом.

Людмила народила близнюків. Перший хлопчик здоровий, другий — із вадою серця.

— Із пологового привезли прямо в контору. Мері трясла документами, які я підписала перед пологами. Лізка перекладала. Казала, що я в усьому винна, бо не виконала умови контракту — курила й трах..ся. Сказали, що здорову дитину беруть, а другу в дім маляти можу здати. Дали мені ключі й документи від квартири. Всунули маля в руки й втекли. А я що, звір? Глянула — очі голубі, як у Сірьожі. Везла його додому в тролейбусі. Ридала на весь вагон. А потім оклемалася. Квартира нова, 54 квадратних метра. Сусіди непитущі. Я б за все життя на таке добро не назбирала.

Сина назвала Сергієм, по батькові записала Сергійовичем. Дитині у вересні виповниться 2 роки.

— У вісім місяців перше слово сказав "паль" — упав тобто, — пишається.

Каже, що чоловіків мала багато:

— Грітися гріються, але ніхто не прижився. Троє дітей нікому не треба.

1974, 3 лютого — Людмила Конончук народилася в Харкові в родині вчителів-філологів
1994 — почала жити в цивільному шлюбі із сантехніком Сергієм Гапчуком
1997 — народила доньку Наталю
1999 — з"явився на світ син Антон
2005 — погодилася стати сурогатною матір"ю
2006 — розійшлася з чоловіком, 25 вересня — народила хлопчиків-близнюків. Сина Сергія залишила собі

×