"Співчувала подругам, у яких дві-три дитини"

 

— Іще на весіллі сказала, що хочу мати трьох дітей. Тепер от маю чотирьох, — усміхається львів'янка 37-річна Ольга Опир. Із чоловіком 30-річним Тарасом виховує 8-річну Дзвінку, 5-річну Василину, 3-річну Зірку і Любомира, якому рік.

Сім'я живе у трикімнатці біля аеропорту. Ольга тримає на колінах найменшого, той бавиться чохлом від мобільного.

— Ось так із ним на руках все й роблю, — розказує. — Найбільше часу витрачаю на приготування їжі. Завжди мусять бути свіжі зупки, щодня велику каструлю варю. Вареників ліплю за раз не менше 140 штук. Я із села, звідти нам передають картоплю, м'ясо, овочі, фрукти. Купуємо хліб, молоко, сир. Ковбаси не беремо. У середньому в місяць на харчі іде 800-1000 гривень. На ліки практично не витрачаємося, бо діти досить здорові, хіба часом якісь сопельки чи кашель мають. Взуття переважно купуємо на секонді. Одягом помагають родичі.

Чоловік працює менеджером з мобільного зв'язку. Отримує 3,5 тисячі.

Любомир рветься на підлогу, робить кілька кроків.

— Мам, давай його мені, — до кімнати забігає Дзвінка, бере малого на руки.

— Дзвінка — то друга мама для молодших, — продовжує Ольга. — Мені навіть її шкода. Вона другокласниця, грає на бандурі. Дуже сумлінна. Квітка, це ми так Василинку звемо, постійно біля сестри крутилася, коли вона уроки робила. У 4 роки весь курс за перший клас пройшла. То віддали її на рік швидше до школи. На уроки дівчат чоловік завозить, а назад самі повертаються маршруткою. Вони в нас самостійні. Звичайно, інколи засмучують мене й до плачу доводять. Найважче було, коли Василинку народила. Одного разу, як її бавила, Дзвінка насипала мені в зупу цукру. На столі в мисці калина лежала, яка мала на варення іти. Дивлюся, вона вся у дитячій присипці. Я присіла на кухні та розплакалася. А Дзвінка підходить до мене: "Мамо, не паць, я тебе люблю". Зразу від серця відлягло.

Я вже восьмий рік в декреті. Працювала інженером-програмістом, верстала книжки. Коли народилася перша дитина, то ще пробувала вдома це робити. Але після другої не дала ради. Думаю, за рік-два повернуся на роботу або знайду іншу.

36-річна Наталя і 37-річний Ігор Процаки із селища Рудне піді Львовом виховують єдиного сина — 11-річного Артема. Живуть у двокімнатній новобудові. Помешкання купили 2007-го, частину грошей позичили в родичів.

— Малий якраз у перший клас тоді ішов, — розповідає Наталя. — Мене всі знайомі намовляли про другу дитину. Але про декрет і мови не могло бути. Чоловік добре заробляв, возить із-за кордону беушну техніку. А раптом його бізнес урвався би?

Наталя працює в банку. Отримує 3,5 тис. грн. Спілкуємося з нею на кухні. Артем сидить за комп'ютером у кімнаті.

— Отак цілими днями, — Наталя киває в його бік. — Якісь фільми качає, музику. Прошу його йти на вулицю, до дітей. Не хоче. Він ходить у львівську школу, з місцевими не дружить. Звик, що всі навколо крутяться, на його забаганки працюють. Недавно захотів сенсорний телефон за 1,5 тисячі гривень. Ми з чоловіком були проти. Дід з бабою з пенсії відклали, купили. Колись співчувала своїм подругам, у яких дві-три дитини. Вони навіть посидіти в гостях нормально не могли. Але час минув, діти підросли — і тепер самостійні. Моя подруга Оксана має трьох хлопчиків, найстарший такий, як мій. То вона їх у хаті самих залишає. Діти їсти самі візьмуть. А я свого до 8 років із ложки годувала. Ясно, що в мене більше часу на себе, ніж у них. Скоро з чоловіком у Єгипет поїдемо. Малого до баби завеземо, він погано зміну клімату переносить.

×