— Конголезці досі тикають пальцем, коли бачать білу людину. Іноземців сприймають як гаманець. Діти часто бігають за тобою і щось просять. Тому приїжджі пересуваються тільки на машинах із водіями, — розповідає 31-річна Анна Авузяк із Києва. Два роки тому переїхала до Конго. Там займається волонтерством і подорожує Африкою.
— 1 червня 2014 року був дощовий вечір. Подруга запропонувала сходити послухати кубинську музику в ресторан. Туди прийшов мій майбутній хлопець. Він із Бельгії. Працює в громадській організації аналітиком.
Незабаром після знайомства його відправили до Конго. Рік зустрічались у Європі. Потім вирішила переїхати до нього, — говорить Анна.
Заходимо до столичного кафе біля Золотих воріт. Анна піднімає поділ довгої сукні з фіолетовими плямами. У Конго завжди носить одяг, що прикриває коліна. Говорить, місцеві довго реготали, коли побачили в короткому платті.
— У листопаді 2015-го поїхала до міста Гома — друге за величиною у Конго. Все, що знала про Африку — це туристична Кенія і гарні краєвиди на фото, — згадує жінка. Замовляє кизиловий чай. — Там на власні очі побачила дітей із великими животами від голоду. Живуть без електрики, воду для пиття беруть в озері. Там же перуть одяг, миють мотоцикли.
До переїзду в Конго Анна мала своє ательє. Консультувала клієнтів, підбирала тканини та фасони.
— В Африці шукала собі заняття. Напросилася на зустріч в організацію з соціальними проектами. Для офіційної роботи бракувало вільного володіння французькою. Англійською в Конго майже ніхто не говорить. Взяли волонтером. Читаю лекції на курсах лідерства й персонального росту для молоді. В ательє при школі шиття для жінок стежу за якістю виробів.
Вчимо жінок заробляти. Майже всі вони без освіти. Навчатися — дорого. Навіть початкова школа платна. Якщо стоїть питання, кого відправити навчатися — сина чи доньку, оберуть першого. Жінки влаштовуються продавцями або шиють. Кожна мріє вийти заміж.
Середня кількість дітей у родинах — 16. Частина помирає ще малими. Решту використовують як допомогу по господарству. Тримають кіз, корів і курей.
Їжу Анна готує сама. Продукти їй приносить жінка-кухар із роботи.
— На ринок за продуктами не ходжу, бо цін там немає. Для іноземців говорять суму в кілька разів вищу, — продовжує вона. — До місцевої їжі досі не звикла. Найбільше конголезці вживають козяче м'ясо і кукурудзяну крупу. До всього додають гострий перець чилі для дезінфекції. У ресторани й кафе краще не заходити. Невідомо, якою водою миють продукти.
Якось гостювала в незаможної родини. Мають дерев'яний барак із земляною підлогою. Жінка готувала на відкритому вогні суп. Багаття розводять прямо в будинку, бо газу не мають. Поряд — загін з 30 морськими свинками. Вони бігали й вищали. Їхнє м'ясо вважають цінним і корисним. Коли взяла на руки одну погладити, господарі здивувалися. Не розуміють, що у нас таких беруть для розваги. Собак і котів не тримають. Якщо бачать на вулиці, ловлять і їдять.
Куштувала личинки бананового дерева. За смаком схожі на креветки. Їдять їх живими.
Анна допиває чай і замовляє каву. Обирає зерна з Нікарагуа.
— Африканці дуже вірять у забобони, — додає. — Вирішила піднятися на вулкан неподалік міста. Це туристичний об'єкт. Він ще не згас. Раз на 10 років активізується. Піднімалися зо п'ять годин. Гід попереджав, щоб не дивилися всередину. Мовляв, там страшне око, яке нас затягне. Ми все-таки подивилися на лавове озеро. Воно дуже низько, тому небезпеки нагорі немає. Чула, що місцеві досі проводять ритуали, щоб задобрити вулкан.
Часто жінки виганяють з дому дітей. Говорять, що в них вселився диявол. Ніби бачать це по очах. Так з'являються безпритульні діти. Вони займаються дрібним грабіжництвом, чіпляються до іноземців. Найменшим по 3 роки. Живуть групами. Часто вживають наркотики й алкоголь. Влада нічого не робить, щоб цьому зарадити.
3 
35413
Коментарі