— Я вірю в долю. Нічого у житті не стається випадково, — розповідає поетеса 67-річна Світлана Йовенко.
У 16 років вона ледь не втопилася.
— Перед шкільними іспитами я провідувала батька в санаторії біля Кончі-Заспи. Лежав там після інфаркту. Зі мною були татові друзі: замміністра і його дружина, полковник, його син 8-річний Володя і донька Таня — моя подруга та ровесниця. З татом рушили на урядову дачу до знайомого на човнах. Коли поверталися, я сіла в човен до чоловіків. А Таня з дружиною замміністра вмостилися на байдарці. Я любила веслувати, але ж хіба мужчини дозволять? Таня спочатку дражнила мене, а потім каже: "Йди до нас". Човни вже відпливли. "А ти даси мені весла?" — питаю. Вона чомусь погодилася. Ніби якась інтуїція у ній прокинулася, бо тоді врятувала мені життя. Я заголила спідничку і перебрела до них. Вода була холодна, травнева, не більше 12 градусів. Сіла на весла і рвонула вперед.
Десь на середині озера, а його ширина метрів 80, озираюся і бачу: плаває татів капелюх, м'яч, а двох голів немає. Батько борсається із синім обличчям. Човен перевернувся. Я почала швидко гребти до них. Відчула, що пливу до своєї смерті. Раніше тонула на Десні, води боялася, трималася тільки на морі. Уявила, як почну подавати руку, байдарка перекинеться, всі почнуть за мене хапатися. Дружина замміністра схопила весла і чимдуж погнала до берега. "Біжіть у санаторій за лікарями", — крикнула. Вона зрозуміла, якщо ми попливемо їх рятувати, буде більша біда. Той човен був широкий, восьмимісний, а наша байдарка малесенька. Я пам'ятаю, як увірвалася на якусь урядову дачу. Тут зі спальні виходить дама в атласному халаті. А я захекано: "Допоможіть, тонуть". Молодий чоловік у самих трусах одним стрибком опиняється біля порога і мчить до берега. А вона йому навздогін: "Володя, мог хотя бы дверь закрыть". Я починаю ридати. Тут Таня хапає мене, бо треба бігти по лікарів.
Перед нами паркан величезний, зелений. Я не дерлася по ньому, а перелетіла з розбігу. Тільки чемпіон зі стрибків міг би його взяти. Через 40 років після цього випадку я ходила повз ту огорожу і не розуміла, як могла її перестрибнути без жердини.
У цей час мама моя заколисувала дитину і заснула біля неї. Їй приснився колодязь, з якого не можна дістати води. У неї сни завжди знакові. Кинулася з тривогою. Думала, що я потонула. Себе не тямлячи, побігла до озера. А на пляжі обличчям у пісок лежить батько, за голову взявся замміністра. Нема полковника і його сина. І нас нема. Мама кричить: "Где девочки?". Доки дізналася, що ми побігли по лікарів, — була напівжива.
Виявилося, човен перекинувся, бо хлопчик крутився, ні секунди не сидів на місці. І коли він упав за борт, його батько, до речі, майстер спорту із плавання, відштовхнувся від дна човна і стрибнув за ним. Від цього човен перекинувся. У полковника у холодній воді стався інфаркт. Він і 8-річний Володя потонули. Мого батька забрали в палату інтенсивної терапії, бо в нього поглибилася серцева хвороба.
Я не відходила від Тані ні на крок, у неї був глибокий шок. Наступного дня ми здали іспити і в чорних фартушках пішли на похорон її батька і брата. Їх хоронили в одній труні. А її мама стала вдовою втретє. Усі чоловіки в неї загинули трагічно.
Смерть дихала мені в потилицю. Але чомусь я пересіла в байдарку і вижила. Кажуть: кому суджено згоріти, той не потоне. І я схиляюся до думки, що випадок не буває сліпий, що він зумовлений певною закономірністю, яка нам суджена. Людина народжується, і вже відомо, коли вона помре.
Через багато років я потрапила в санаторій в Кончі-Заспі. Мала проблеми із плечовими суглобами. І почала фізичну терапію: 3 кілометри веслувала по тому озері. Коли допливала до середини, лягала у човен і дивилася в небо. Суденце кружляло, а я лежала на його дні й розуміла, що ось тут було моє місце — на 17-метровій глибині. І тут загинули Володя і дядя Вася. У мене була потреба в цьому ступорі, цій нерухомості. Це як хвилини мовчання за ними. Поминальні хвилини.
7 
1
Коментарі