Ніна Усик, 70 років, із чоловіком познайомилася за оголошенням у газеті. Разом вони живуть вже 14 років.

— Як Міша мій умер, — каже про колишнього чоловіка, — а донька із зятем у Росію виїхали, стало мені так самотньо. А треба ж і вугілля достать, і дров.

Бесідуємо в її хаті у селі Велика Каратуль Переяслав-Хмельницького району на Київщині. Жінка зустрічає з підведеними помадою губами. Її волосся ретельно зафарбоване в баклажановий колір.

— Оце сидю, телевізор дивлюся, то губи і накрасила, — каже вона. — Сама з Херсонщини. Написала в газету оголошення: "Одинока жінка з хатою шукає некурящого і неп"ющого". Багацько відповіло, — сідає за стіл, засланий газетами. — Один з Умані приїжджав, але я міста боюся. Жила в райцентрі, звикла, що своя і картоплина, і морквина. Одшила його, тим більше, що Іван (нинішній її чоловік. — "ГПУ") дав телеграму, що приїде. Іду з роботи перед 8 Березня, а він під хвірткою стоїть — розпитав у людей, де живу. Подарка не привіз, такої моди нема в нього.

Дивлюся: спокойний. А пісьма які писав! — вона біжить в іншу кімнату, приносить пачку листів. Навмання розгортає один:

— "Здрастуй, дорога моя дружинонько, як мені тебе не хватає". Не було йому кому картоплю вибірать, — коментує. — Переїхала, повірила, що хороший, а він і балакать не вміє. Питаю, як ти пісьма писав? "Із газет і журналів, — говорить, — можна багато чого понаписувати". А фотографію яку прислав? З армії. А він же мій ровесник.

Жінка продовжує:

— Як переїхала та побачила, як він тут живе, сказала — якби не продала хату, він би мене сюди і на налигачі не затягнув. Газ проводила сама. Нема Івана зараз: у город подався.

Буває, кажу його сину: "Гришо, я його бросю." Так зап"є ж, — проганяє Ніна зі столу кішку. — Колись полаялися. "Я тебе поведу до одного дядька одинокого", — і тягне мене. Думаю, ану ж, провірю його. Біля двору заартачилася: "Я тобі шо — корова, що ти мене на мотузку ведеш". А він: "Як захочу, в мене п"ять таких, як ти, буде".

Жінка поправляє комір светра.

Хотів, щоб я йому пенсію віддавала

— А я ж просила: "Іван, не обіжай, бо мені дорога одна — в Дніпро". Щоб сказати, що поганий — не скажу. І вернуться додому стидно, — каже сумно. — У Росію їхать не хочу. Така, як мій батько. Бувало, мамка його лає, а він каже: "Люблю тебе, як Україну!". Так і я — патріотка.

Живемо з Іваном як два чорти, — продовжує жінка. — Кричу на нього: "Щоб мої очі повилазили, на тебе дивлячись". А він: "Якби та газета згоріла і редакція разом із нею!".

Жінка поправляє волосся, крадькома дивлячись у дзеркало.

— Щоб не жить на птічих правах, розписалася з ним. І пішли  в той день буряки копать. Діти в його гарні, він їм помага. А я своїй Люді в Росію гроші шлю. Хотів, щоб я йому пенсію віддавала. Не буде такого, Іван. Я звикла, що мені чоловік гроші віддавав.

Жінка згадує свою молодість.

— У нас в городі алейка була, — обличчя Ніни набуває мрійливого виразу. — По ній молодьож туда-сюда, як на демонстрації. Раз ідемо з дівчатами вчотирьох, а назустріч — чотири мужики. П"яні в дрезину. Кажу дівчатам: "Мені отой так парень понаравився". Після того як піду на алейку — нема його, а мені гульні нема. Раз наздогнав мене. Зайшли в клуб, всі дівчата на нього так і понавішувалися: "Міша, Міша". Все одно женився на мені. Ото був чоловік, ото була любов, — підсумовує. — Хоча батько кричав, не хотів його. "Що, тобі своїх хлопців мало?" — бо Міша був із Франківщини.

Про дітей Ніна розповідає неохоче.

— Перед Людою була ще в мене Наташа. Тоді, як вона родилася, всього два місяці декрету давали. Я на роботу в порт бігала на строїтельство, а вдома з нею свекруха сиділа. Раз Наташа заболіла, прошу свекруху: не купайте, бо через сіни мороз в хату так і йде. Сама добігалася до неї, що заболіла на воспалєніє льогких. Поклали мене в лікарню, Наташу до мене носили годувать, і доносилися. Я ніколи не спала, а то зморило. Як кинуся, мац її рукою, а вона вже холодна.

Жінка встає, поправляє фартуха.

— Дід кричатиме, що без нього в газету попала, — переводить розмову на інше. — У нього кінь є. За ці всі роки, може, п"ятого поміняв. Не хоче на ньому нічого робить. Жаліє.

1936, 4 листопада — Ніна Усик народилася у Великій Лепетисі на Херсонщині
1955 — вийшла заміж за Михайла
1956 — народилася донька Наталя, прожила три місяці
1958 — Ніна працювала дояркою; з"явилася на світ донька Людмила
1983 — пішов із життя чоловік; доросла донька з чоловіком виїхали в Самарську область (Росія)
1992 — написала оголошення про знайомство в газету "Молодь України"; познайомилася з Іваном, у якого за 5 років до цього від раку померла дружина
1993 — переїхала до нього в с. Велика Каратуль на Київщині
На Херсонщині в Ніни залишилися брат Георгій і сестра Галина

×