"Із генералом Григоренком я познайомився 1965 року. Він справді мав якийсь генеральський дух. У нього був внутрішній авторитет, йому підкорялися не підкоряючись", — каже 68-річний Леонід Плющ зі сцени столичного Будинку вчителя. Тут проходить вечір, присвячений 100-річчю від дня народження радянського генерала-правозахисника Петра Григоренка.
До України Леонід Плющ приїхав із Франції. Там він живе з 1976 року, одразу як звільнився з радянської психіатричної лікарні. На примусове лікування він потрапив після арешту КДБ 1972-го. На захист дисидента стала французька громадськість. Плюща звільнили й дозволили виїхати з СРСР.
Накульгуючи, Леонід Плющ спускається зі сцени. Він у чорному джемпері, з-під якого видно комір білої сорочки. Розмовляємо в кулуарах Будинку вчителя. Довкола постійно з"являються люди, тиснуть Леонідові Івановичу руку, перемовляються з ним.
Як вам живеться у Франції?
— Раніше ми мешкали в Парижі, у професорському районі, — розповідає він. — Син живе окремо, займається перекладами з української на французьку. А ми з дружиною Тетяною втекли з Парижа. Живемо в маленькому гірському містечку, можна сказати, селі.
Чим займаєтеся?
— Мемуари я двічі написав. Тому займаюся літературознавством. Перекладаю.
Стверджує, що у Франції почувається вже як удома.
— Допомагаю з перекладами поезій Ивану Міньйо. Не Івану, а Ивану, — наголошує. — Це свідчення, що він походить із комуністичної родини.
До речі, французька компартія турбувалася за ваше звільнення.
— Ні, це перебільшення, — заперечує він. — Математики, психіатри, інші науковці підняли французькі профспілки. Ті натиснули на Жоржа Марше (генсек ФКП. — "ГПУ"). Він кілька слів сказав, і тільки. Його примусили. Марше розігрував карту єврокомунізму, йому це було потрібно. Ми з родиною хотіли до Канади, бо там багато українців. Але англійський психіатр, який захищав мене, сказав: для вашого звільнення найбільше зробила Франція. І мабуть, вам там легше буде. Франція в якомусь сенсі моя країна.
У вас теж вчувається якась французька легкість.
— Моя дружина так не думає, — усміхається він. — За французькими мірками ми живемо на межі бідності. Але нам цього вистачає. У нас немає витребеньок. Є пенсії французькі. Плюс є спеціальні каси з допомоги. Маємо двоповерховий будинок. Я непогано заробив на книжці "На карнавалі історії" (перевидана в багатьох країнах. — ГПУ). Ну й українська діаспора допомогла.
Розповідає про своє сільське обійстя.
— У нас багато всілякої живності, — всміхається. — Ні, курей-гусей немає. Але є черепахи. А в хаті живе павук-птахоїд.
Своєю пристрастю називає збирання грибів. Їх багато в гірських лісах.
Математики не розуміються на автомобілях
Власної машини, каже Плющ, у них немає й навряд чи буде.
— Я — технічний ідіот. Ну то й що, що математик? Математика — це не техніка, — пояснює. — Математики зазвичай не розуміються на автомобілях. У російському правозахисному русі було багато математиків, хіміків, фізиків. А в українському більше гуманітаріїв. Бо то була боротьба за збереження культури, мови. Як математик, спочатку не розумів, чому це важливо. Приходив до цього поступово.
Ви сиділи в психлікарні. Там важче, ніж на зоні?
— У післясталінські роки вважалося, що психушка — це страшніше, ніж табір. Тебе знищують як людину. Я сидів у Дніпропетровській спецлікарні. Вона була найстрашнішою в Радянському Союзі.
Хто ще з вами там був?
— Плахотнюк, Василь Рубан, — перелічує Плющ. — Павло Скочок був, але я його не бачив.
Він переривається, прощаючись за руку з літнім чоловіком. Вибачається й веде далі.
— В ув"язненні перебував один хлопець, який у війську вдарився головою. У нього була так звана ехолалія. До нього підходили навмисно, щось говорили на вухо. А він повторював кінець цього слова. Наприклад, співав пісню… — Леонід Іванович замислюється. — Забув зараз її... Повторював лише останні рядки. А потім починав реготати. І всі навколо також. Якось я теж розсміявся...
— Пане Леоніде, всього доброго! Дуже радий був побачитися з вами, — до Плюща протискується академік Богдан Гаврилишин. Після короткої розмови потискають один одному руки.
— То була не лише інтелектуальна, а й моральна деградація, — продовжує Плющ. — Коли бачиш усі ці муки навколо, це досить страшно.
Із зали виходять люди. Леонід Плющ прямує по речі.
— Чи знав Василя Стуса? — перепитує.— Так, але не близько. Він був мовчазним, — згадує. — Найближчим мені був Іван Світличний. Він мав на мене великий вплив.
Його тісним колом обступають люди. Журналісти просять візитівку. Каже, що не має. Комусь дає свою електронну адресу. Слово "е-мейл" вимовляє з м"яким знаком, на французький манір.
— Льонічка, будь здоровий! — вигукує якась жінка. — Сто років тебе не бачила. А де Тетяна?
— Вона хвора, — каже Плющ. Пояснює, що дружина приїхала з Франції разом із ним. Але через нежить не прийшла на вечір.
Повертатися в Україну не думаєте?
— Ой, це складне питання, — зітхає він. — Бо і праця там тепер, і житло.
1939, 26 квітня — Леонід Плющ народився в м. Нарин у Киргизії в родині робітників
1959 — одружився з Тетяною
1962 — закінчив мехмат Київського університету
1968 — звільнили з Інституту кібернетики
1972 — заарештували за правозахисну діяльність
1973 — в"язень Дніпропетровської психлікарні
1976 — виїхав до Франції, написав автобіографічну книгу "На карнавалі історії"
1 
1
Коментарі