36-річний Олег Петрович з-під Володимира-Волинського — невисокий на зріст чоловік у старому кожусі, шапці-горшечку, із чорною синтетичною торбиною. Переминається з ноги на ногу біля фонду "Україна 3000".
— Такий вітер, а всередину не пускають, — киває на вишневого кольору двері, — не прийомний час. Удруге сюди приходжу... — натягує шапку на вуха. — Жінка в мене померла від туберкульозу. Діти з нею контактували. Тепер їм треба харчування хороше, а грошей де взяти?
Дітей у нього — п"ятеро:
— Старша, Ліля, всім дітям дає раду. Вона і гледить їх, і їсти готує. Каші варимо, борщі, картоплю жаримо... Але що вони бачать? — знизує плечима. — Оце, думаю, зустрінуся з Катериною Чумаченко чи з Юлією Тимошенко, попрошу в них корову! — куражачись, він махнув кулаком і ледь не впустив торбу. — Була б корова, видоїв — і дітям молоко є. Порося можна було б купити, — додає мрійливо, — молочком його підгодовувати... Ще трактор попрошу. Ним сіна підвіз би, чи город виорав — і є якась копійчина.
— Гадаєте, дадуть? — питаю.
— Хто не стукає, тому не відчиняють, — схиляє голову Олег. — Дав же мені Віктор Андрійович хату у 2004 році! Тоді у серпні я до нього на прийом приїжджав. Він ще головою фракції був у парламенті. Дав гуманітарку: взуття, колготи, курточки, кофточки. Ну, воно все ношене... І прохання моє розглянув. Написав волинському губернаторові, щоб допомогли. І допомогли! — вигукує. — Виділили гроші — шість з половиною тисяч доларів. Я купив хату, у ній і живемо. Весь у господарстві, бо за дітьми треба ж і випрати, і наготувати. А гроші заробляти нікому.
Раніше, коли ще дружина була, їздив на заробітки, на тиждень-два? — раптово замовк. — Оце тоді Любі моїй і поробили, мабуть. Я зрозумів, що вона довго не житиме, ще як вінчалися. Вона тоді нахилилася і тримала свічку тако, — показуючи, подався вперед. — І зліва у неї згоріла фата, — Олег відвів очі. — Сама винувата: до церкви треба було частіше ходити. Я її потім по бабках возив-возив... Намучилися з лікарями. У Луцьк їздили. Батьки Любині допомагати не схотіли. Пізно я з Польщі повернувся, — зітхає.
— А ким там працювали?
— Я там "завчухом" був?
З фонду вибігає жіночка в чорному капелюсі та пальті.
— Успіхів вам. Може, доб"єтеся, — кидає до Петровича й біжить далі. Той із вдячністю дивиться їй услід.
— Завідував чужим хазяйством, — продовжує. — У 2002 році гривень 150 за два тижні привозив. Але це від хорошого хазяїна. Бо до одного як потрапив, то й грошей мені не треба було... Та він і не дав, сказав: що з"їв — те твоє. А другий чоловік 25 корів тримав, 7 свиней, 11 бичків, — розповідає і додає гордо: — На мене все оставляв. Навіть бабцю і дітей четверо. Покликав раз і каже: "Дай мі те вєртарке!" — дриль по-їхньому. Я відповів, що не бачив. А він: "А-а, нє єстешь злодзеєм..." — ти не злодій, бо навіть не знаєш, де дриль лежить.
Та я багато де їздив, — хвалиться. — У 88-му служив у Східній Німеччині.
Був там і як розбирали Берлінську стіну, — шофером у взводі матеріального забезпечення, у Магдебурзі. Мав "Дізель" і їздив ним по Німеччині. Якось їдемо ми з одним старшим прапорщиком, кіровоградцем, — а тут стіну розбирають. Йо-майо! Широку таку, — розтягує руки як може. — А по ній — дроти. Німці б"ють її ломами, ломами, — аж підстрибує. — Ми теж підійшли — кірпічі потягали...
Ми теж підійшли — кірпічі потягали
— З ким зараз діти лишилися?
— Двох менших на чужих залишив... — хмуриться. — Троє старших тиждень тому у Згоранах, у санаторії були — фтізіатор допомогла з путівкою. Діти там і лікувалися, і вчилися. Але баба з опікунської ради підбила одного чоловіка, і він забрав дітей у Рожище, в притулок. У мене ніхто не спитав навіть, розумієте? Алкоголіком зробили. Це все теща... — люто цідить. — Як Люба хворіла, вона казала: "Краще б ти у мене в череві пропала була". А тепер їй онуків треба! В інтернат віддати хоче. На себе опікунство зробити й гроші получать. А яка гарантія, що там діти нагодовані й одіті будуть?
— Проситимете, щоб дітей з вами залишили?
— Та нє! Я поки тільки за корову й трактор, — кривиться.
Він нагинається до торбини й виймає звідти листа від Ющенка дворічної давності. Загрубілими пальцями розгортає пожовклий папір.
— О — бачите! — делікатно вирівнює його на вітрі, а потім так само бережно згортає і ховає назад. — Тут у мене і станок, і "Арко", — в дорозі бриюся, — підтрушує торбою. — У Києві ночував на вокзалі. У мене й знайомі є, але кому я потрібен тута? Сьогодні сходив у Верховну Раду і в приймальню до президента, — пояснює. — Сказали, що треба в Луцьк їхати — там папери писати. То скільки ж я кататися буду? — топчеться чоловік на місці. — Зараз зима. Треба дров нарубати. Поїду я, мабуть, забирати дітей...
3 
1
Коментарі