— Вася снится постоянно. Просыпаюсь с чувством его присутствия. От этого часто бросает в дрожь. Сегодня он тоже снился. Мы гуляли парком, и я поругала его за грязные джинсы. Он ответил: "Какие нашел, такие и одел", — розповідає 34-річна Марина Ковальова з міста Нікополь на Дніпропетровщині.
Її чоловік боєць 93-ї аеромобільної бригади Василь Логвиненко, 36 років, у серпні зник в Ілловайську на Донбасі. За три тижні жінка має народити двійню.
З Мариною зустрічаємося біля акушерського відділення столичної лікарні. Вона повільно виходить із відділення, тримається за великий живіт.
— Наприкінці березня Вася пішов у військкомат добровольцем, — говорить Марина. — Ходив туди чотири рази, доки йому не надіслали повістку. Постійно просила і вмовляла, щоб не йшов. Та він мене слухати не хотів. Казав: "Якщо не я, то хто?" З травня воював на Донбасі. У липні приїхав на ротацію. Тоді запропонувала йому одружитися.
— Разом жили 12 років. Хотіли дітей, але Бог не давав. Молилися у церквах, їздили в монастирі, бували у бабок — нічого не допомагало. Вирішили: якщо немає дітей, то розписуватися необов'язково. Коли Вася пішов на війну, зрозуміла, що є ризик його втратити. Сказала: "Давай розпишемося. Не дай Бог, щось із тобою станеться, нікому нічого довести не зможу". Подали заяву і за три тижні розписалися. Вася пішов у загс у військовій формі, а я — у звичайному сарафані. Розписалися 18 серпня о десятій ранку, а вже о 13.00 чоловік поїхав у військову частину. Наступного дня разом з хлопцями вирушив в Ілловайськ.
Останній раз виходив на зв'язок 28 серпня.
— Тоді сказала, що вагітна й у нас буде двійня. Він у відповідь лише мовив: "Ого!" — продовжує Марина. — Наступного дня стався Ілловайський котел і зв'язок з чоловіком пропав. Досі не знаю, що з ним сталося. Говорила з усіма хлопцями, які того дня були поруч з ним. У їхню БМП попав снаряд. Машина стала некерованою. Боєкомплект, що був усередині, вибухнув. Один із хлопців перед вибухом оглянув машину. Всередині нікого не було. Із 10 членів екіпажу додому повернулися шестеро. Доля решти невідома.
— Ми не маємо достовірного ДНК чоловіка. Родичів у Васі немає, його мама померла 2011-го. Якщо й ексгумують, навряд чи зможуть там щось виокремити. Достовірне ДНК отримають після народження дітей, а поки що взяли ДНК з його бритви. Але невідомо, наскільки воно точне. Досі збігів не було.
Не раз їздила у морги на впізнання. Найстрашніше було у запорізькому, — згадує Марина. — У листопаді туди привезли тіла хлопців, що зберігали у рефрижераторі в Чаплинці на Херсонщині. Цілих тіл майже не було, валялися голови, руки, ноги, обгорілі кістки у берцях. Васі серед них не було. Шукаємо його понад шість місяців — і жодних результатів. Зараз радять подавати позов про визнання його безвісти зниклим. Але зробити цього не можу, бо тоді автоматично припиняють усі пошукові заходи. А не визнавши його безвісти зниклим, після народження дітей оформити документи не зможу.
Марина сідає на лавку.
— Коли поїхала у військову частину по зарплату чоловіка, там сказали, що він дезертир, бо самовільно покинув військову частину. Думаю, підняли військову справу. Побачили, що Василь — сирота і холостяк. Щоб не мати зайвого клопоту, зробили з нього дезертира. Добре, що мала контакти хлопців, які з чоловіком були в Ілловайську. Один із них прийшов у частину на милицях. Почав кричати: "Я вас тут всіх повбиваю. Ми з ним горіли в одній машині". Рішення про дезертирство анулювали. Зарплату таки нарахували.
Розстібає пуховик, аби почухати живіт.
— Діти швидко ростуть, живіт розтягується і сильно чешеться, — пояснює Марина. — Хлопці, які були з Василем в Ілловайську, казали, що він дуже радів звістці про мою вагітність. Перед боєм казав: "Пацани, мене не уб'ють. У мене ж двійня буде, я повинен повернутися додому живий".
"Хлопчик розвивається нормально, а з донькою є проблеми"
Марина Ковальова має народити у квітні.
— Хлопчика назву Мирославом, а дівчинку — Соломією, — каже Марина. — Ім'я доньці вибрала одразу, а сина назву так, бо вже всім хочеться миру.
— Хлопчик розвивається нормально, а з донькою є проблеми, — говорить Марина. — Лікарі ставлять їй синдром Денді–Уокера — ураження головного мозку. Кажуть, що після пологів може не вижити або стане інвалідом. Медики намагалися говорити щось про відмову, та я зразу запротестувала: "Якою б вона не народилася, це — моя дитина. Поїду додому з обома". Одна дівчина з Канади вже купила мені коляску для двійнят.
Щоб допомогти Марині, можна відправити гроші на картку "Приватбанку" №5168757246125084.
2 
1
Коментарі