"В аеропорту 13 лютого нас Ющенко зустрічав. Але нащо мені той президент, коли я маму побачив", — каже матрос "Фаїни", 39-річний Віталій Шелестов. Худий загорілий чоловік сидить у кімнаті батьківського будинку в місті Гайсин на Вінниччині.
— Це був мені самий кращий подарунок, — згадує Віталій зустріч із матір"ю. 71-річна Ніна Філатівна доти ніколи не була в столиці. — Вона мене ще на трапі літака помітила, махала рукою. Коли спустився, обійняла, розплакалася. А більше й не пам"ятаю, що було. Щасливий був.
Віталій сідає на диван і підпирає рукою ліву щоку. В Україні в нього почав боліти зуб.
— Ми пройшли Аденську затоку і перехрестилися, бо саме там найчастіше нападають пірати, — розповідає Віталій. — О третій дня виходжу з настройки й чую вибухи. Дивлюся — дві шлюпки підходять. На них чоловік 15 негрів з автоматами. Молоді, але добре натреновані. Зброя у них наша — автомати Калашникова. Старенькі, правда.
Віталій виходить покурити на вулицю.
— Сварюся з ним за це куриво, — зітхає Ніна Філатівна. — Так багато став курити. Напевне, через стрес. Моя б воля, я його не пустила більше нікуди. Я коли в аеропорту його побачила, вхопила за руку і, як мале дитя, за собою водила. Не могла нічого з собою вдіяти, просто не могла його руки випустити.
Губи жінки починають тремтіти. Чути кроки сина, який повертається з перекуру.
— Пірати сказали віддати всі гроші, — продовжує. — Мовляв, у кого хоч долар знайдуть, розстріляють. У мене, на щастя, і не було з собою багато. У цій метушні я встиг сховати свою зарплатну картку та телефон. В інших мобілки забрали й ноутбуки. Навіть одяг. Вони ж звикли жити в жарі. А в морі вночі до +15 градусів. Негри наші шапки й куртки на себе натягували — мерзли. І простужувалися вони часто.
Батько Віталія 72-річний Анатолій Іванович сидить на стільці. Хитає головою.
Президентів щомісяця міняють. Не сподобався — розстріляли, іншого вибрали
— Піратам по 14–30 років, — веде далі моряк. — Та вони більше й не живуть. Показував один мені на телефоні свою хату. У мого сусіда розвалена халупа стоїть, усе ніяк її розібрати не може. Так вони в ще гірших живуть. Їм дозволяють до семи дружин мати. І президентів щомісяця міняють. Не сподобався — розстріляли, іншого вибрали.
Віталій підкладає руку під хворий зуб, закриває очі від болю. Ще раз виходить покурити. Його мати кладе на стіл ковбасу з сиром, домашній пиріг, який спекла ще вранці.
— Мій Віталік жарену картошку любить з оселедцем. Ще не встигла наготувати, — говорить.
— Ось, то я карандашом на стіні начертив календар, — Віталій з дверей показує фотографії на мобільному. — Кожен день відмічали. На Новий рік ялинку намалював. Ми піратам пояснили, що то в нас велике свято. Дозволили нам штучну поставити — така на кожному кораблі є. І повар спік великий солодкий хліб. Коли нас відпустили, я написав на календарі "Свобода". Ми з хлопцями не один план втечі розробили. Та не наважилися, бо тоді половину з нас пірати перестріляли б.
На мобільний телефон Шелестова приходить есемеска.
— Не можу зараз, — ніжно впівголоса говорить у слухавку Віталій. Дивиться на телефон, знічується. — Це нєвєста із Кишинева. Після звільнення ми ще не бачилися.
Про дівчину нічого не хоче розповідати. Каже, поїде до неї невдовзі.
— Я не хотів би більше в море йти, — кладе телефон на стіл моряк. — Але хіба тут роботу знайдеш? Сусід, он, охоронцем у магазині працює, 600 гривень на місяць отримує. Як на мене, це не гроші, за які варто працювати.
Показує банкноту в тисячу сомалійських шилінгів:
— Оце мені на прощання один з піратів подарував. Сказав, що за цю тисячу можна купити одну дешеву цигарку.
— Уже вдома лишайся, — Анатолій Іванович кладе руку на плече синові. — Газ на другу частину хати треба провести, кришу полатати.
Віталій Шелестов пробув у полоні в сомалійських піратів 134 дні.
2 
1
Коментарі