30 січня в Архікафедральний собор Святого Юра у Львові привезли оригінал нерукотворного образу Ісуса Христа з особистої захристії Папи Римського Франциска. Шматок матерії на кедровій дошці має найдавніше у світі зображення Христа. За переказами — Христос умився, витер обличчя полотном і надіслав його царю Авгару, який хворів на проказу. Той зцілився. Із Ватикану реліквію вивозили лише раз за останні 100 років. Папа Франциск передав лик Україні з нагоди 25-річчя виходу Української греко-католицької церкви з підпілля, а також через війну на Донбасі. Знімати реліквію на камери заборонили. Біля неї і на вулиці посилили охорону. Молитися до образу приходять щодня з 7.00 до 23.00. Святиня перебуватиме у Львові до 15 лютого.
2 лютого о 7.00 біля собору Святого Юра у кількакілометровій черзі чекають близько півтисячі вірян. Щогодини черга збільшується. Підходять переважно старші жінки.
Перед входом до собору — жінка в чорному береті на вигляд років 50. Тримає під руку подругу, огрядну білявку в синьому пальті. Обидві переминаються з ноги на ногу, по черзі спираються одна на одну. Блондинка дістає з потертої сумки пляшку мінералки, надпиває.
— Що не попросиш Господа біля святині — все здійсниться. Кума ходила 31 січня разом з дружинами, матерями, дочками військовослужбовців, — ховає пляшку в сумку, витирає рота рукою. — Їм мерія зробила такий подарунок — виділила час, щоб без черг преклонилися перед ликом Христа. Чоловік куми, Сергій, чотири дні не виходив на зв'язок. Рідні думали — вбили. І тільки вона поцілувала святу реліквію, попросила Господа за чоловіка, Сірожа подзвонив із чужого номера. Каже: телефон розбився, не мав можливості подзвонити, росіяни закидали їх "Градами". Зараз під Дебальцевим воює.
— Ой, дай Бог. Якщо кожен тут помолиться перед зображенням Христа, щиро попросить Бога, може, й війна закінчиться, — говорить подруга. — Коли я йшла сюди, дочка каже: преклонися і попроси покарати Путіна усіма смертними гріхами. Я їй: гріх, доцю, таке казати. А сама думаю: може, й не гріх, заслужив той Люцифер.
На стоянці перед храмом припарковані вісім великих туристичних автобусів з номерами різних областей України. Щогодини під'їжджає новий.
З білого автобуса виходять півсотні заспаних чоловіків і жінок. Вірянин у кашеміровому пальті потягується, позіхає, розминається. Йде у кінець черги. На 8.00 вона сягає вул. Листопадового Чину, за 2,5 км від собору.
— Ви звідки приїхали? — запитує новоприбулого останній у черзі сивобородий чоловік. Спирається на ціпок.
— Із Рівненщини, з кордону з Білоруссю, — позіхає гість. — Усю ніч їхали. Дорога розбита, ніхто і не заснув. Мені 39 років, прийшла повєстка два тижні тому. Я танкістом в армії служив. Вдома всі у плач: двоє дочок, жінка, тьоща, тесть. Не відпустимо — кричать. А куди ти проти закону попреш?
— І шо — пішли у військкомат, взяли вас?
— Краще б узяли. На медкомісії врач перевірила серце, тиск і сказала, що в мене передінсультний стан. Направили в обласну лікарню. А там діагноз ставлять — порок серця. Треба дорога операція, лікування на кілька років. Молитиму Бога, щоб дав ще трохи часу пожити. Тоді піду добровольцем на фронт — хоч помру як чоловік, а не на операційному столі. І обузою для сім'ї не буду.
Двоє літніх жінок підходять до чоловіків у середині черги, які запалили цигарки:
— Мужчини, не куріть під самим храмом. Ну, прийшли ж до святині.
Ті перепрошують, гасять недопалки. Пояснюють, що стоять третю годину в черзі.
— Третя година — то не багато, я третій день стою, — молодиця позаду притоптує на місці, щільніше замотується у чорний шерстяний шарф. — У свекрухи знайшли онкозахворювання по-жіночому, чоловік із лікарняних не виходить, я як сонна муха ходжу. В суботу поприбирала в хаті, взяла доньку і пішли. Вже була черга до Устіяновича (вулиця навпроти собору Святого Юра. — "ГПУ"). Черга швидко йде, але то більше тисячі людей — пару годин стояли. Мала нила, що змерзли ноги, самій холодно. Пішли додому. Наступного дня прийшла під вечір — така сама черга. Я навіть не ставала, бо до закриття храму не встигла б. Сьогодні підготувалася — взяла термос із чаєм і канапки. З шостої ранку тут. Думаю, до дев'ятої встигну, бо мені на роботу.
Двоє кремезних чоловіків попідруки ведуть огрядну літню жінку. Сиве волосся вибилося з-під зеленої шерстяної хустки. Жінка стогне, ледве переставляє спухлі ноги. Чорні дуті чоботи не застібаються.
— Ой, люди добрі, де мене тіки не возили — і хресну дорогу проковиляла, і в Ізраїлі за мене до Стіни Плачу просили. Нічого не помагає, — каже по дорозі. — Сини привезли мене аж із Франківщини. Преклонюся, впаду на коліна. Може, Бог пошле чи зцілення, чи хоч легкої смерті.
Люди розступаються, пропускають жінку із синами. Священнослужителі допомагають їм зайти на сходи.
Із храму виходить вродлива молода жінка у білому пуховику. Задкує від дверей, безперервно хреститься. Зустрічає знайомих у черзі біля входу.
— Таку благодать відчувала останній раз, коли Папа Римський приїжджав до Львова. Коли побачила ту хустку з ликом Христа, торкнулася рукою скла, здалося, наче душа із тіла злетіла на ті пару секунд, а тіло грішне лишилося на землі. Я як в нереальності була. Попросила миру і злагоди для України. Для себе — нічого, все маю, — хреститься востаннє, прямує до центру міста.
Біля воріт чергують правоохоронці — двоє чоловіків і чорнява жінка. Вона перемовляється з колегами по рації, переступає з ноги на ногу.
— Ти підеш усередину? — запитує кремезного міліціонера. — Молитися будеш?
— Не вірю в Бога, — чоловік ховає червоний ніс у штучний комір бушлата.
— Ну й дурак, — кривиться жінка. — В наш час треба вірити у вищу силу і просити захисту. А я повірила, коли сестра в аварії вижила. Машина всмятку, таксист і пасажири на місці вмерли, тільки сестра жива та неушкоджена. А знаєш, чому? Бо перед тим у 17 років охрестилася, — відвертається від колеги, виймає рацію, звітує: "Все спокійно, прийом".
Біля храму паркується чорний БМВ з тонованим склом. Приїхали троє чоловіків старшого віку. Всі у класичних костюмах, краватках. Прямують до входу. Люди починають хвилюватися.
— Тут усі однакові, ставайте в чергу! — кричить лисуватий чоловік у вилинялій зеленій куртці. Тримає чорний поліетиленовий пакет, руки тремтять. — Не пропустимо без очєріді, правда, люди? Хіба ви інваліди? Чи ви інваліди?!
Його ніхто не підтримує. Жінки відвертаються, хрестяться. Трійця йде до чорного входу храму.
— Олігархи, Господи прости, і немає на них кари Отця небесного, — хреститься літній чоловік низького зросту в дерматиновій куртці. — Діти чекають тут півдня, каліки з лікарень ковиляють, вагітні за пузо тримаються. А воно звикло перти і не бачити препятствій. Ех, дарма той Майдан був, дарма все.
1 
1
Коментарі