80-річний Павло Дубан живе у лісі біля села Іваники Яворівського району на Львівщині. Його дружина померла в 45 років, коли наймолодшим донькам — близнючкам Олі й Наталі — було по шість. Павло сам виховав 11 дітей.
На порослому травою обійсті біля порога походжає кілька чубатих курок. Двері в маленький будиночок відчинені. У кімнаті на ліжках сплять двоє одягнених чоловіків. Від скрипу дверей прокидаються. Молодший утікає надвір.
— То Мирон, син, — пояснює Павло. — Зранку півгороду бадилиння спалили, трохи прилягли. Навіть кирзаків не знімали.
У будинку дві кімнати й маленька кухня. Над ліжком діда висить великий образ з ангелом-охоронцем. Два вікна затуляють білі фіранки і буйні вазони. Карниз слугує вішалкою для капелюха та чорної парасолі.
Пригадує дружину.
— Щось їй бракувало, певно. Молода була, гарна, а померла. Шкода, що фотографії не маю. Скільки їй було? Та я навіть своїх літ не знаю. Питайте в людей. У паспорті пишуть, що я 30-го року народження. Але то брехня. Записали, як хтіли. Я старший!
Пригадує, як давав дітям раду без дружини.
— Якось у колгоспі пшениці хтів попросити, а вони кажуть: "Ми вам ґрису випишемо". Я що, дітей ґрисом мав кормити? Ще й хата зайнялася — дерев"яна була, маленька, метрів 12. Ми кусок врятували, потім у ньому жили.
Ганя має два хлопці й три дівчинки
Пригадує усіх дітей і онуків. Загинає пальці.
— Богдан, найстарший, живе у Львові, має хлопчика й дівчинку. А в Одесі — Стефан, маляром робить. Він нашу церкву в селі малював.
— І хату вам побілив?
— Та де! — відмахується. — Дівчата руками раз-два і побілили. Стефан має сина, Іван тоже, — пригадує далі. — Ганя тепер сі пише Дусько, має два хлопці й три дівчинки. А в Марусі — двоє. Ото був Мирон, — показує на пусте ліжко. — Живе, де попаде. Був жонатий на такій, що мала вже дитину. Розійшлися. І Славко таку собі взяв, з дитиною. Ще скільки має бути тих дітей? Бо я вже забув, кого називав.
— Троє, — підказую.
— Ганю називав? А Надю? Вона зі мною живе. І Наталя тоже. Працювала у Львові тим... кондуктором у автобусі. Заміж обидві не вийшли. Всі є? Ше єден?
Дід хмуриться. Шкрябає пальцем чорну брову.
— Ага, Оля — вони з Наталею близнята. Малими мусів їх у інтернат віддати. Як забирав у суботу — не міг відмити: воші дітей доїдали. І за то всьо ще 50 рублів платив. Але гарно вчилися, цілу школу тягнули. Настрашив директора, що заберу, і той зменшив плату. А їсти варила Ганя: бульбу, капусту, хліб пекла.
Скаржиться, що діти приїжджають лише на Паску.
— То вже хата тріщить! Столи гнуться, як на весіллє. А скільки внуків маю, порахували? Тринадцять? Добре.
37-річна Надія на городі, в теплому светрі, збирає відра. Мішки з картоплею пов"язані, поле чисте.
— Корова телятко недавно народила, — розповідає. — Порося в нас є, кролі, кінь. Тато оре людям, підробляє. Добре, що горілки не п"є. Має пенсію, а я ніде не працюю. Робила у Львові на заводі "Полярон", доки не закрився. Літом їжджу до Польщі клубніку збирати. Тяжко нам жилося без мами. А тато молодець. Але прихворів трохи — око болить. Колись корова копнула.
1926, 16 жовтня — народився у селі Бунів Яворівського району
1944 — пішов служити в армію
1946 — працював механізатором у колгоспі
1954 — одружився з ланковою Марією
1963 — народився перший син, Богдан
Має одинадцятеро дітей
1980 — з"явилися на світ останні, близнята Оля і Наталя
1986 — дружина померла від раку шлунка
3 
1
Коментарі