Після смерті останнього головного командира УПА 94-річного Василя Кука найвище офіцерське звання серед "упівців" має 88-річний полковник Василь Левкович "Вороний" — із міста Червоноград Сокальського району Львівщині.
Василь Михайлович мешкає неподалік залізничного вокзалу на останньому поверсі 9-поверхівки.
— Ми разом рідко з дому виходимо, — розповідає дружина Ярослава Григорівна, 86 років. — Хіба на Службу Божу чи до магазину. Я прихворіла, тиск скаче. Як люди кажуть: хто хворіє? Чоловік. А хто помер? Жінка!
Василь Михайлович прислухається до розмови.
— Жінка жартує, — каже повільно, усміхається очима. Дістає з кишені гребінець, зачісує сиве волосся.
Він народився 6 лютого 1920 в селі Любленець Старий Любачівського повіту Львівського воєводства Польщі. Батьки Михайло та Єва померли, коли синові було 4 роки. У січні 1927-го не стало бабусі Катерини. Василя забрав хрещений батько Костянтин із села Долини. Він мав дев"ятеро дітей.
— До польської армії я не доріс, бо поляки брали на службу після 21 року. А від радянської утік, — згадує полковник. — 1938-го вступив до ОУН, із похідною групою прибув у Рівне організовувати українську армію. Автоматичної зброї не мали — тільки кріси та пістолети.
— Перший бій пам"ятаєте? — питаю.
— То було біля… — замовкає. — Не пригадаю назви.
Не зразу впізнала, бо змінився дуже
— Ну не пам"ятаєш, то дурниця, — заспокоює дружина і бере за лікоть.
— Як дурниця? То ж основне, — заперечує чоловік. Приносить аркуш паперу, списаний дрібним почерком. — Я собі записав. У підпілля відійшли 17 березня 1943-го. Перший бій був в околицях Костополя. Узяли в полон двох німців, які прийшли з Цумані. Решта після перестрілки втекли. Роззброєних полонених відправили до Цумані, щоби німці знали, хто ми і проти кого воюємо.
На початку 1944-го сотня "Вороного" прийшла в Галичину. У бою з червоними партизанами під Буськом Левковича поранили.
— Наткнувся на червону засідку, — згадує чоловік. — Тільки почув: "Кто ідьот?" — як дали автоматну чергу. Коня піді мною вбило. Одна куля попала мені в спину й вийшла під лівою ключицею, друга прошила ковнір, третя пробила шапку. Поранений добіг до села, там мені зробили перев"язку.
Звання хорунжого — лейтенанта — Василь Левкович отримав у квітні 1944-го. У жовтні став поручником — капітаном. Майора дали в лютому 1946 року після того, як потрапив у полон.
— А полковником став посмертно, — додає Ярослава Григорівна. — Провід вважав Василя убитим. А його по тюрмах катували, перш ніж вислати у Воркуту.
Левковича взяли у криївці провідника Сокальської округи Бурого під селом Суходоли.
— Зв"язковий потрапив у засідку і видав нас, — каже полковник. — Коло першої години ночі нас оточили. Зв"язкового Левича поранили, він застрелився з пістолета. Ми з Бурим почали палити листи. У криївку кілька разів вистрелили з ракетниць. Почалася пожежа. Я знепритомнів.
"Вороного" засудили до 25 років заслання.
— Я його "розсекретила" на Воркуті, влітку 1956-го, — розповідає дружина. — Не зразу впізнала, бо змінився дуже.
Ярослава Романина потрапила на Воркуту 1952-го. Її судили за діяльність в УПА. Із десяти років заслання у Воркуті відбула 7. У лютому 1957-го справили весілля. 27 грудня в подружжя народився син Роман.
— Я з дитиною перебралася в Прокоп"євськ, — продовжує господиня. — Щороку їздила до Василя на побачення. Дочка Дарія побачила його у три роки.
До Червонограда дружина Левковича повернулася 1965-го. Влаштувалася машиністкою на шахті "Друга Великомостівська". Нині отримує 640 грн пенсії. Її чоловіка звільнили 1971-го. На шахті N7 він працював електриком до 1992 року, аби заробити стаж. Нині отримує 1500 грн пенсії, інвалід другої групи. Страждає від силікозу легенів — шахтарського захворювання, викликаного вдиханням кремнієвого пилу.
— Грошей вистачає, пільги маємо, машину "Таврію". Але найбільше чудо, що живі осталися, — радіє жінка.
1920, 6 лютого — Василь Левкович народився у с. Любленець Старий Любачівського повіту Львівського воєводства Польщі
1921, 31 жовтня — Ярослава Романина народилася у с. Нестаничі Радехівського р-ну на Львівщині
1938 — Василь Левкович став членом ОУН
1943 — почав збройну боротьбу в УПА
1946, 24 січня — узяли в полон; 17 грудня засудили до 25 років таборів
1952, 24 січня — Ярослава потрапила в полон, отримала 10 років заслання
1957, 27 грудня — народився син Роман
1960, 6 лютого — з"явилася на світ донька Дарія
1965 — Ярослава з дітьми повернулася до Червонограда
1971 — Василя Левковича звільнили
Почесний громадянин Червонограда. Нагороджений орденами Богдана Хмельницького, Ярослава Мудрого, Золотим хрестом бойової заслуги
5 
1
Коментарі
3