Для театру літо — мертвий сезон. А в 46-річного режисера Сергія Архипчука робота кипіла.
— Ху-х! — Архипчук витирає хустинкою обличчя. — Зайдімо до філармонії — мені там треба людину зустріти. Ху-х! От спека.
Він у барвистій сорочці навипуск, шортах кольору хакі. Білі шкарпетки й сандалі. Поправляє торбину через плече.
Опиняємося у затишному закутку філармонії. Крісла з гнутими спинками. Диванчик. Морок.
— Мій поетичний театр "Мушля" активізувався цього сезону, — розповідає, розв"язуючи шнурівку й розпускаючи зібране у вузол волосся. Віддихується. — У трупі лише молодь, і вистави суто безоплатні. Такий театр потребує підготовленого глядача. Трапляються іноді казуси. Ось як у Полтаві, в тамтешньому сільськогосподарському вузі. Звучить перший рядок із поезії Вінграновського: "В кукурудзинні, з-за лиману...". Другий потонув у реготі. На майбутніх агрономів так подіяло слово "кукурудзиння".
Свій театр Архипчук називає мандрівним. Зізнається, що цікавіше працювати із жінками. Хотів було навіть ліквідувати єдину чоловічу роль у виставі "Заповітне".
— Через силу її зберіг, — усміхається. — А жінки — це моє життя. Останнє захоплення мало не закінчилося одруженням. Але вчасно спохопився. Лишилася тільки купа віршів, на цілу збірку.
За фахом Сергій — режисер музичного театру. Трудова книжка лежить у Національній опері. Але зарплатні там не отримує четвертий рік, бо не має постановок. Тому роботу собі шукає сам. Рік тому поставив "Отелло" в Донецькій опері. У Ніжині — виставу "Пігмаліон". Працює в інших містах, навіть у Придністров"ї. Найчастіше ставить масові видовища. Розповідає про відзначення 65-ї річниці проголошення Акту відновлення української державності.
Діда Занька останнім арештували в районі
— Уявляєш? Російський театр імені Лесі України, і раптом — бандерівські пісні, атрибутика. Для мене це важливо. Колись мені дали анкету, де було питання: "Ваше ставлення до ОУН-УПА". Написав: "Родинний обов"язок". Я ж із Рівненщини, з маленького хутора. Більшість родини була в УПА. Діда Занька останнім арештували в районі. До 1954-го сидів у схроні, поки хтось не видав. В армії мені запропонували стати творчим керівником Всесоюзного клубу КГБ — на території Кремля. Але перевірили дані й кажуть: "Еге, хлопче...".
Архипчук пригадує службу в ансамблі пісні й танцю Московського військового округу. Служба не була важкою. Встигав відвідувати театр. Але за порушення режиму "заслали" до Таманської дивізії. До армії вчився у Москві — в інституті продовжив театральну освіту, розпочату в Дніпропетровську.
— Багато акторів із нинішніх серіалів училися зі мною. Сергій Гармаш, скажімо, — ще в Дніпрі. Не було комсомольських зборів, де його не шпетили б. З Лєною Яковлєвою ми жили в одному гуртожитку. З репетицій приїздила на таксі, пізно. Піднімається на наш поверх і дитячим дебільним голосом гукає: "Здваствуйтє, єбята! Свушайтє піанєвскую зойку!". А на годиннику — третя ночі.
З кабінету диригента долинають звуки фортепіано. Проходять музиканти на репетицію. Усі вітаються з Архипчуком. Хтось жартує, що він трохи схуд.
— Не знущайся, — озивається він.
Музиканти зникають за дверима.
— На ці підколки я не ображаюся, — веде далі. — Куди ж подінешся? Півтора центнера творчої ваги. Якось із товаришем-піаністом сиділи в буфеті театру оперети. Він каже: "Я цього їсти не буду. І цього. У мене фігура...". А я йому: "Хіба в тебе фігура? Це в мене фігура!".
Кухня для тебе багато значить?
— Із дружиною, яка вважала мене нестабільним, ми розлучилися. Живу з мамою, готую сам. І роблю це непогано й швидко. На ТБ "Табачук" навіть вів програму "Кухонні пристрасті". Хоча не такий уже й гурман. Подобається пісна грибна юшка — як моя бабуня Уляна готувала, тушкована капуста, різноманітні вареники, деруни, борщ. Улюблений напій — вишняк.
А з одягом проблем немає?
— Одяг — частина мого еґо. Багато речей замовляю. Я знайомий з багатьма модельєрами — Діаною Дорожкіною, Оксаною Караванською, Роксоланою Богуцькою, скажімо. Але не ганяюся за іменами, бо в цьому є дешева поза. Щось роблю сам. Мама дуже цікаво вишиває і шиє. Остання наша робота — мережана сорочка-жакет, з оригінальними такими рукавами. З бабусиного полотна, якому понад 60 років. Маю багато вишиваних сорочок, а мережаної не було.
Головний режисер був не в формі — перепив
Борода, але без вусів — теж імідж?
— Останній раз голив бороду, коли народилася перша донька. У мене їх дві — Уляна й Олеся. Одна готується вступати до вузу, інша в 7-му класі... Добрий день, — Архипчук знову комусь киває в глиб фойє. Посмикує борідку, дивиться в дзеркало.
— А вуса в мене погано ростуть. Як і в більшості українців. Тому я їх узагалі голю. Мені порадили не збривати оцю серединку, під нижньою губою. Хоча один чоловік казав: "Як це — в українській опері і не з українською бородою?". Інший колись: "Збриєш бороду — візьму на роботу". Є в мене й прізвиська. Миклухо-Маклай, наприклад. Коли ставив "Аїду" у Львові, через довге волосся називали Самсоном.
З-за дверей лунають співи. Диригент і оперні вокалісти проводять проби. Розкотисті акорди долинають і з Європейської площі. Там перед вечірнім концертом рок-гурти випробовують апаратуру. Іноді, каже Архипчук, це зриває філармонійні концерти. Непогано було б, якби втрутилася київська влада.
До речі, як у тебе з владою?
— Нормально. Хоча буває, що й ображаються. Ось, приміром, на вшануванні Петлюри. Були віце-прем"єр Кириленко, міністр культури Ліховий і радник президента Лубківський. Кириленко хотів, щоб на сцену виходили кожен осібно. А я вивів усіх разом. І вже забув про це. Кириленко нахилився до мого вуха і з притиском прошепотів: "Усе-таки по своєму зр-робили...".
Але я й допомагаю владі, — сміється.
Згадує про акцію, присвячену 10-річчю Чорнобиля. Її мусив відкривати президент Кучма. Але головний режисер дійства був не в формі — перепив. І про Леоніда Даниловича просто забули.
— Кучма раз заглянув на сцену, два. Його ніхто не кличе, не панькається, не супроводжує. Він заходить сам за лаштунки. Усі заціпеніли. "О! Бачу, великий чоловік. Ну, шо тут у вас?". Це до мене. А я, знаючи сценарій і ситуацію, кажу: "Треба починати, Леоніде Даниловичу!". Він каже: "Треба? Ну, то я пішов". — "Ідіть, Леоніде Даниловичу". Я того ж вечора зателефонував мамі й сказав: "Мамо, я сьогодні керував Кучмою".
1960, 18 листопада — народився на Хуторі Ганнівка Костопільського району Рівненської області у родині сільського кравця
1975 — вступив до Дніпропетровського театрального училища
1979 — Всесоюзний інститут театрального мистецтва ім. Луначарського
1984 — служба в Радянській армії
1985 — режисер Донецького академічного театру опери та балету
1986 — одружився з Ніною
1987 — народилася донька Уляна
1993 — режисер Дня Києва
1994 — народилася донька Олеся
2003–2006 — рок-фестиваль "Мазепа-Фест"
2005 — "Отелло" в Донецькому театрі опери та балету
2006 — постановка до 80-річчя загибелі Симона Петлюри
Коментарі