— Не думав, що дня без голки прожити не зможу, — каже міліціонер 28-річний Іван Ковач із села Демівщина Кагарлицького району на Київщині.
Зустрічає біля воріт свого будинку в центрі села. У кориті посеред двору купаються качки, бігають кури. Крізь прочинені двері повітки чути рохкання свиней.
— Хотів, щоб мене в міліцейській формі сфотографірували, так забув її на роботі. Пістолєт, газовий балончик і наручники тоже там оставив, — каже.
Говорить тихо, руки тримає по швах.
— Почав вишивати шість років назад, як вернувся з армії. Зайшов у хату, а мама з сестрою Лільою сидять перед телевізором і вишивають ікони. Сказав: "Просте заняття ви собі найшли. Голкою туди-сюди". Сестра обідилася: "Сам би попробував". Того ж вечора попросив у мами канву і ниток. Минут за 20 усі пальці поколов. На другий день купив наперсток. За тиждень вишив зайчика.
Із шухляди дістає ікону Христа Спасителя. Її вишиває бісером. За два місяці виконав половину.
— Працюю в Обухівській державній службі охорони. Перші два місяці був у групі затримання — ловили крадіїв і дрібних хуліганів. Якось піймали чоловіка, який у магазині вкрав дві пляшки горілки. Він жаліється: "Жінка грошей на випивку не дає, а часом так хочеться. Оце послала в магазин і дала 10 гривень на хлібину і батон. Не втримався. Руки самі взяли ті бутилки". Як викликів не було, діставав із пакету вишивання. Хлопці сміялися, називали "наша Марья-іскусніца". Начальник розсердився: "Щоб я більше такого не бачив. Міліціонери повинні злочинців ловити, а не займатися жіночими справами".
Останні чотири роки охороняє приватний особняк під Києвом.
— Не знаю, чим займається мій хазяїн. Живе в будинку разом із сім'єю. На роботу не їздить, постійно вдома. Міг би там вишивати, але в будинку скрізь камери. Як хазяїн упіймає, вижене.
— Синочок, ти вже і грибочків насобирав? — кричить із кухні мати 49-річна Ольга Михайлівна. Перебирає там два кошики рижиків.
— Люблю собирать гриби і ходить на рибалку, — продовжує Іван. — У селі є велике приватизоване озеро. Щоб половити рибу, за день треба заплатить 150 гривень. Буває, ловлю коропи по 7-8 кілограмів. Але частіше вертаюся додому ні з чим.
Ольга Михайлівна приводить із кухні чоловіка Андрія Володимировича, 50 років. Вона працює поштаркою, він — охоронець у супермаркеті. 17-річний брат Івана — Юрій навчається в 11-му класі. 26-річний Андрій — експедитор у службі доставки, на рік молодша Лілія — менеджер на швейній фабриці.
— Наша мама получає на пошті 250 гривень, а ми з Ваньою — по 2,5 тисячі, — розповідає Андрій Володимирович. — Хіба на такі гроші нормально жить можна? І копійки відкласти не виходить. Все тратимо.
— Мені пропонували вишивати ікони за 800 гривень. Давали два місяці. Відмовився. За два місяці не встигаю. Можна й за два дні вишити, але треба не вставати цілодоброво. А в нас город і робота — доба через дві, — каже Іван.
— То він за спасибі усім знакомим роздарує, — говорить Ольга Михайлівна.
Зустрічається з учителькою історії
Іван зустрічається з 22-річною Олесею. Вона живе у сусідньому селі Переселення. Працює вчителькою історії.
— П'ять років тому Олеся приїхала в наше село до родичів. Я повертався додому з корзиною білих грибів. Із-за повороту вибігла дівчина і з розгону втаранилася в мене. Гриби розлетілися, я сам чуть не впав. Наступного дня пішли по гриби разом. Почав учити її вишивати.
Цього року хоче покликати Олесю заміж. Але поки що не наважується.
1 
1
Коментарі