"Не знаю, що таке успішний письменник"

 

— Цьогорічний ювілей не святкувала. Ходила до церкви. Молилася за живих і мертвих, — каже письменниця Марія МАТІОС. 19 грудня їй виповнилося 60 років. На привітання телефоном мало коли й до цього відповідала.

Торік було 125 дзвінків. Тоді в мене голос пропав — маю таку давню хворобу. Але коли вже всьоме за день телефонували з одного номера, родич майже о 23:00 нарешті відповів: "Вибачте, але Марія Василівна не може говорити". З того кінця сказали: "Нічого. Хай вона просто слухає. З нею хоче говорити президент". Ось так вийшло, що першою мене вітала мама, а на ніч — Петро Порошенко.

Марія Матіос народилася в селі Розтоки Путильського району Чернівецької області в селянській сім'ї.

— У дитинстві була взірцевим упертюхом, — розповідає. — У 3 роки задумала в йорданські морози босою по снігу добігти до корита з питною водою. Добігла, але на все життя заробила хворобу. А за мною дотепер біжить крик бабусі Василини: "Марічко! Верніться! Застудитеся!" Бабуся на "ви" називала не тільки свого чоловіка Онуфрія, а й онучку.

Перші вірші Марія Матіос надрукувала у 15 років. Прозою дебютувала 1992-го в журналі "Київ". Там опублікували її новелу "Юр'яна і Довгопол".

Має неофіційний титул "найпліднішої письменниці України". Видала сім поетичних збірок і 18 прозових книжок. Вони перекладені англійською, французькою, польською, німецькою, івритом, литовською та російською мовами. Українські й польські театри інсцені­зували дев'ять її книжок. 2005 року отримала Шевченківську премію за роман "Солодка Даруся". Входить до п'ятірки найвідоміших сучасних письменників України та до 100 найвпливовіших жінок держави.

— Часом не знаю, Бог нагородив мене чи покарав тим словом. Але коли годинами люди простоюють у чергах за автографом — значить, щось у тих книжках є, і вони потрібні. Не знаю, що таке успішний письменник. Але знаю, що таке читаний письменник. Багато разів без супроводу їздила на фронт. Скрізь завжди було хоч би двоє-троє бійців, які питали, чи окрім шкарпеток і цигарок я привезла свої книжки. Найбільше рада, коли люди, дізнавшись хто я, сплескують руками: "Я читав вашу книжку таку-то і таку". Це непередавані відчуття.

Була депутатом двох скликань Верховної Ради. Цього року до парламенту не балотувалася. Восени поховала єдиного сина 35-річного Назарія.

— Мій дядько 16-річним утік з повоєнного безпаспортного села піднімати з руїн шахти Донбасу. Звідти його забрали в армію. Служив у Москві. Так і прожив там понад 60 років. Помер 2014-го, коли вже йшла війна на Донбасі. Я з одним зі своїх племінників поїхала провести його в останню дорогу. Отоді чи не єдиний раз скористалася дипломатичним паспортом, бо зі звичайним, напевне, замели б — російське телебачення щотижня показувало мене у футболці з написом "Путін — ху… ло". При в'їзді проблем не було. А коли від'їжджали, прикордонники 40 хвилин "мурижили" перед вагоном. Племінник через плече заглянув у їхні комп'ютери. Покликав мене вбік: "Тітко, там шість пунктів для заборони перетину кордону". Коли говорила з прикордонниками, в старшого за званням почула український акцент. Знайшла в телефоні фото, зроблені в церкві та на цвинтарі для дядькових сестер і братів у Розтоках і до служивого українською звернулася: "Сину мій, подивися, я їду з похорону. Тут на хресті його прі­звище. Матіос. І я Матіос. У тебе також є родичі, і може, навіть в Україні". Він подивився на напарника. Той опустив голову. Старший трохи подумав, а тоді махнув рукою: проходьте.

Коли б не Революція гідності і не війна на Донбасі, я би сказала, що, крім пізнання "маріанських западин" людської підлості й одночасно "еверестів" людської шляхетності, з парламенту нічого не винесла. Але, коли передивлюся фото, відповідаю на дзвінки чи СМС людей, до чиєї долі я приклалася, переглядаю звіти фінансової допомоги військовим — власної і моєї родини — не шкодую за жодним днем перебування там. Тим паче, коли порівнюю нинішню шушвару і тих, хто був у парламенті минулого скликання.

Знає родовід від 1790 року

Марія Матіос знає свій родовід з 1790 року. Його дослідив батько Василь Онуфрійович.

— Мої батьки обидвоє з народження Матіоси, — розповідає письменниця. — Батько дослідив походження своєї гілки від 1790 року. А родовід Матіосів по материному "плечу" — від 1812-го. Один із прадідів у п'ятому коліні — Фока — за часів австрійської монархії був писарем. У моєму рідному селі на його честь названо хутір Писарівка. Інший прадід Ілля обирався сільським головою майже чверть століття, а грамоти не знав. Розписувався хрестиком. Але тоді була така виборча система, що той ґазда, який претендував на голову громади, закладав своє майно на її користь. Якщо не виконував даних перед виборами обіцянок, все залишалося громаді. Прадід майна не позбувся. Ще одного прадіда Юрія вбили на полюванні, ця історія описана у моїй книжці "Майже ніколи навпаки". Бабусю з чотирма класами румунської школи в селі називали "Соломоном у спідниці" — вона говорила приказками.

×