— Ми зараз тут усім дамо жару, — шестеро пацієнтів психоневрологічного інтернату із львівського села Монастирок Жовківського району беруться за руки і виходять на футбольне поле столичної олімпійської бази "Святошин".
23-24 травня тут відбувся футбольний турнір для людей з обмеженими можливостями. У ньому взяли участь 12 команд із психоневрологічних інтернатів і дитячих будинків.
Футболісти з Монастирочка грають із командою з Миколаївського дитячого будинку. На воротях ставлять 46-річного Івана. Він одягає рукавички і розгублено роззирається.
— Я боюсь, — каже до партнерів по команді. — Уже й забув, що треба робити.
— Від воріт далеко не відходь і м'яч лови, як у ворота летітиме, — відповідає йому нападаючий.
За 15 хв. гри Іван пропускає два м'ячі. Директор інтернату 54-річний Юрій Дзенька ставить на ворота іншого гравця.
— 2008 року на такому ж турнірі наш воротар почав підтягуватися на воротах, — згадує Юрій Михайлович. — Ми давай йому кричати: "Іване, на ворота!". Суперники пробивають м'яч, а він підтягується.
Гравці витирають футболками краплі дощу, що стікають по обличчях. Махають дівчатам, які спостерігають за матчем.
— Перед тим, як укомплектувати футбольну команду, проводили кастинг, — каже Юрій Михайлович. — Маємо 165 хворих, у футбол захотіли грати 15. Закупили футбольні м'ячі й почали тренуватися. Займаємося вже п'ять років. Граємо на сільському стадіоні. Торік на ньому проводили турнір серед команд психоневрологічних інтернатів західних областей. Наша команда посіла перше місце. Накупили фруктів і влаштували хлопцям солодкий стіл. Вони мені після того казали: "Ми б і від пива не відмовилися". Але під час прийому ліків алкоголь вживати не можна.
Психіка у всіх врівноважена. Спокійно можу залишити їх без нагляду, бо знаю, що поводитимуться пристойно. Торік їхали на турнір поїздом. Вони пропускали поперед себе жінок, допомагали їм застеляти постіль і подавали руки, коли ті сходили з потяга.
Один із нападаючих миколаївської команди пробиває м'яч по воротах. Воротар його не помічає. Із-за меж поля до нього біжить Іван. Хапає м'яч на льоту.
— Вибачте, не втримався, — розводить він руками.
Суддя призначає пенальті. За 30 хв. матч закінчується з результатом 3:0 на користь команди з дитячого будинку.
— Нічого, хлопці. Ви класно грали, — Юрій Михайлович плескає хворих по плечах. Вони мовчки з опущеними головами сідають на лаву.
— Працюю директором дев'ять років. Коли прийшов, вони голодними ходили. А тепер їдять продукти, які є не на кожному столі. Від багатьох рідні відмовилися. Є пацієнти, які не можуть жити із сім'єю, бо там у них починаються нервові зриви. Усі хворі отримують чверть пенсії — 250 гривень. Решта йде на їхнє утримання. Один хлопець живе у нас років вісім. У нього мати й сестра алкоголіки. Він свою пенсію відкладає. Назбирає трохи грошей, накупить харчів і відправляє втіхаря своїм рідним у Львів.
Інший щодня бігав у село і крав у людей то яблука, то вишні. А якось заліз у хату і вкрав буханку хліба. Два місяці проводили з ним виховні розмови. Перестав по хатах лазить. Як щось треба, то піде попросить. Взамін дров нарубає чи город перекопає.
На початку червня кілька команд поїдуть на фінал до Польщі.
7 
1
Коментарі