"Донька захворіла на грип. Щойно з райлікарні від неї повернулися", — знімає марлеву пов"язку 39-річна Наталія Литвиненко з села Спаське Сосницького району Чернігівщини. Вона була паралізована: ходить, нахилившись уперед. Спирається руками на коліна. Ноги майже не піднімає.
У дворі стоїть срібляста іномарка Валерія Беззадіна, 55 років, із Москви. Наталія познайомилася з ним торік у Криму.
— Друг у мене "колясочник". Попросив його супроводжувати до санаторію, — розповідає Валерій. — Там побачив Наталію. Думав, закрутимо курортний роман. А згодом відчув, що хочу жити з нею, — обіймає і цілує жінку. — Ты меня любишь?
— Обожаю, — відповідає та.
— Скоро поїду до Москви. Підніму всі свої зв"язки, щоб розшукати її сина, — говорить Валерій Петрович.
14 років Наталія Литвиненко шукає сина Сергія.
— У 19 я вийшла заміж за Сергія Макаренка із села Тупичів Городнянського району. Його направили командиром корабля в місто Заозерськ Мурманської області Росії. Невдовзі завагітніла. Була на четвертому місяці, як підхопила запалення легенів. Хвороба дала ускладнення: паралізувало ліву ногу й руку. Лежала в Тупичеві, стало гірше — перевели до Городні. Потім відвезли до Чернігова в неврологію. Лікарі наполягали перервати вагітність. Але ми вирішили зберегти дитину.
Лежала в різних лікарнях вісім місяців.
— 28 серпня 1990-го через кесарів розтин народився Серьожа. Після пологів мене розбив параліч, я осліпла. Сина взялася доглядати свекруха, Любов Миколаївна. А за мною доглядали батьки.
Згодом зір відновився. Наталія навчилася ходити, тримати ложку. Перед Новим роком чоловік забрав її із сином до Заозерська. Навесні Наталія повернулася, щоб пройти курс реабілітації.
— Якось свекруха дзвонить і каже, що в Сергія є інша жінка, вони хочуть забрати сина. Я від почутого впустила трубку і впала без тями. Із мамою поїхали в Тупичів по дитину. У будинок свекри не пустили. Пішли в сільраду, щоб викликали дільничного інспектора. Посварилися, але дитину забрали. Сєрьожа жив із нами до годіка.
На день народження до хлопчика приїхав батько із братом. Сказав, що Любов Миколаївна лежить у лікарні в Чернігові. Хоче бачити онука.
— Я зібрала дитину, і мої мама і брат Ігор відвезли його до свекрухи. Коли вийшли з лікарні, чоловік вихопив коляску, ускочив у таксі й утік. Відвіз малого до свекрушиної сестри. Нам сказали, що він зійшовся із жінкою, яка не може мати дітей. Вони хотіли, щоб Серьожа став їхнім спільним сином.
Після пологів я осліпла
Подружжя вирішило розлучитися. Сина чоловік залишив у себе в Заозерську.
— Я написала заяву на повернення дитини, — згадує Наталія. — Тоді мені дали першу групу інвалідності. Було п"ять судів. Всі постановили, що син буде жити з батьком, доки я не одужаю. Я поїхала жити в Заозерськ, аби бачитись із моїм хлопчиком. На побаченнях мені дозволяли лише подивитися на нього і взяти на руки.
Колишнього чоловіка перевели до Самари, а потім на Кавказ. Наталія втратила слід сина. У Спаському вдруге вийшла заміж і народила доньку Аню. Їй 13 років. Із другим чоловіком розлучилися.
— Звернулася до пошукової групи "Жди меня". Казали, що пошуки йдуть, але слідів немає. Востаннє бачила сина, коли йому було 5 років. Тепер Сергію 19.
3 
1
Коментарі