Два роки тому, 8 січня, у сім"ї киян — 25-річної Тетяни і 27-річного В"ячеслава Ткаченків — народилася трійня: Марина, Олена і Ганна. Діти з"явилися на світ семимісячними.
Батьки місяць чекали, щоб побачити доньок. А коли Тані нарешті їх показали, вона перелякалася. Усі — з вивернутими ручками і ніжками. Одна з дівчаток була сліпою. Через дев"ять місяців виявилося, що у сестричок дитячий церебральний параліч.
Тетяна, невисока тендітна білявка в окулярах, запрошує нас до себе у трикімнатну квартиру на Троєщині. Дівчатка саме обідають за столиком у великій кімнаті. Близнючки Маринка й Оленка у червоних костюмчиках, а Аня — у синьому. Як тільки дівчатка почули, що прийшла якась тітка, дружно заплакали.
— Вони до чужих не йдуть, — пояснює Таня, — бо звикли до лікарів, які їм тільки боляче роблять. Маринко, не плач, тьотя вже пішла, давай я тебе погойдаю, — Таня бере доньку на руки і легенько підкидає. Мала починає заливчасто сміятися. Оленка теж тягне ручки до мами, щоб погойдала.
— Маринка не бачить, тому найбільше боїться. До того ж ми не ходимо, — каже Таня.
Я тільки тепер помічаю, що у Марини майже не видно очей.
— Коли нам було дев"ять місяців, — починає розповідати Таня, — поставили діагноз — "дитячий церебральний параліч".
Вона кладе дівчинку на підлогу під обкладену м"якою тканиною стінку, дає у руку іграшку.
— З дівчатками моя мама погуляє, а ми спокійно поговоримо на кухні.
Маринка не бачить, тому найбільше боїться
Там мінімум меблів: невеличкий старий холодильник, кухонна тумба, плита, стіл, стільці.
— Що буде трійня, я дізналась одразу. Але краще не знала б, — зітхає Тетяна. — Лікарі у нас такі перестрахувальники. Навіть казали, щоб робила аборт, нібито не виношу дітей. Тільки УЗД за сім місяців зробили понад 20 разів, хоча норма — не більше семи. Якби мене не налякали одразу, то я б виносила дітей до кінця. І не боліло у мене нічого, навіть токсикозу не було. А на сьомому місяці поклали під крапельниці, піднявся тиск. Від такої кількості рідини відмовили нирки і почалися передчасні пологи.
Через прочинені двері кухні чути галас дівчаток. Таня встає і причиняє двері.
— Народила через кесарів розтин. Але нічого не пам"ятаю, бо була під наркозом. Медсестри розповідали потім, що я ледве до тями прийшла, серце зупинялося. Дітей побачила тільки через місяць. Лікарі сказали, що вони самостійно не дихають і їх перевезли в Охматдит. Хоча, — махає рукою, — я тоді була під впливом заспокійливих, тому було байдуже, що навколо мене відбувається. Чоловік ходив до лікарні неодноразово, але йому дітей теж не показували. Казали, що вони не дихають, не їдять, стан стабільно поганий і видавали величезний список необхідних ліків. За місяць на ліки ми витратили вісім тисяч гривень.
Третього лютого я побачила свою першу дівчинку, 13 лютого — другу, 28-го — третю.
Виглядали вони жахливо: були схожі на маленьких чудовиськ. Катетери на руках, ногах, у голові. Ручки й ніжки вивернуті. Бо коли вони лежали у кювезі, то як голку вводили, ручку потім не клали нормально, так вона і лишилася вигнутою. Їх навіть не перевертали, — підвищує голос Таня. — Уявіть, голова у Ганни була приплюснута з одного боку, що навіть очі "поїхали" — одне око було вище за інше. У Марини була спалена сітківка. Зазвичай дітям, що лежать у кювезі, закривають очі пов"язкою, бо вони ще не сформовані, а їй цього не зробили. На плечі була глибока рана, а від чого — не сказали. Шрам і зараз є. Маринці до того ж зробили операцію на пуповині... Хоча зріст і вага свідчать про те, що я народила здорових дітей.
Двері відчиняються і в кухню заповзає Оленка. Таня бере її на руки.
— Оленка менше натерпілася. Хоча спочатку лікарі і її називали безперспективною. А ми живемо, так? — питає Таня у доньки, яка сором"язливо відвертає личко до маминого плеча. — Зараз віднесу її до кімнати.
За мить Таня повертається.
— У дев"ять місяців, коли дівчатка мали сісти, але цього не відбулося, медики винесли вирок — ДЦП. Мене знайомі питали: невже я нічого не помічала? Але ж лікарі казали, що усе гаразд, — розводить руками жінка. — Перші місяці я спала по 15 хвилин на добу. Ще живіт не загоївся, а я вже дітей на руках гойдала. Мені здавалося, що одного разу ляжу і вже не встану. Пам"ятаю тільки біль і дитячий плач. Рідні боялися, що я можу вбити своїх дітей. Як я ридала, коли дізналася, що Маринка ніколи не буде бачити...
Зріст і вага свідчать про те, що я народила здорових дітей
Тетяна закашлялася, налила з чайника у чашку води, випила.
— Через десять місяців після народження дітей я раптом прокинулася. Ми почали лікуватися. Перепробували все: неврологію медмістечка, Охматдита, першої дитячої лікарні, реабілітаційний центр Мартинюка, Козявкіна, масаж, мануальну терапію, ванни, аромотерапію, трави. Знімки головного мозку показали, що уражений весь мозок. Тобто дівчатка мали б тільки лежати. Але вони говорять, сидять, самостійно їдять, малюють. Пальчиками беруть виноград, хоча зазвичай у децепешників пальці не працюють.
Але ми не ходимо. Чому — не знає ніхто. Марина якось питає: "Мамо, а щастя є?" — "Є", — кажу. — "Покажи". — "Ти — моє щастя", — відповідаю.
Вона весь час повторює: "Я хочу бачити". Я їй пояснюю: "Ти знаєш, що на столі стоїть чашка. А знати — це те, що й бачити". Через день питає: "Мамо, це тарілка?" — "Так", — відповідаю. — "Але ж я її не бачу". І починає плакати, — Таня ледь стримує сльози. — Ми вже зробили дві операції у Санкт-Петербурзі, щоб зберегти очі, бо вони не ростуть. А треба хоча б чотири операції. Кожна коштує 10 тисяч гривень, ніхто нам не оплачує, — зітхає. — Ми б потягнули це, якби були тільки очі. Але ж ноги покручені у всіх трьох, їх треба вирівнювати. Щось змінити можна до 12 років, реально допомогти — до п"яти, а суттєво — до трьох років. У нас залишилося мало часу. Я не хочу, щоб у 15 років вони казали мені: "Мамо, чому ти нічого не робила?".
Дівчата ладять між собою? — запитую.
— Ой, не ладять. Вони такі різні. Ревнують одна одну до мене. Але Оленка і Аня знають, що у Маринки не можна забирати іграшки, бо вона їх потім не знайде. Оленка — егоїстка: вип"є свій компот, потім забирає у Ані. Буває, що й та щось відбирає у Оленки.
Знову відчиняються двері і до кухні заповзає найменша з сестер — Аня. Тетяна швидко піднімає її і садить до себе на коліна. Питаю у дитини, чи хоче піти до мене на руки. Дівчинка хитає головою, але посміхається.
Рідні боялися, що я можу вбити їх
— Ганнуся першою заговорила, а потім замовчала, — Таня цілує доньку. — Чула про дельфінарій у Севастополі. Кажуть, там діти починають балакати. Але коштує це п"ять тисяч гривень. Про Маринку взагалі казали, що вона буде вести "рослинне життя". А вона заговорила, почала підніматися. Тепер я не питаю у лікарів про прогнози, я просто лікую дітей. Нам би хоч ніжки вирівняти, щоб вони стояти могли.
Кажуть, що чоловіки часто кидають сім"ї, в яких є діти з ДЦП...
— У нас чудовий тато, — посміхається Таня. — Я знаю сотні жінок, яких кинули чоловіки. Вони просто не витримують. Я сама за перший рік життя дівчат мільйон разів побажала їм смерті. Це тепер вони усміхаються, а колись постійно кричали. А Слава все робив і робить нарівні зі мною: і памперси міняв, і купав, і годував.
Хтось допомагає вам?
— Різні організації допомагають із одягом, їжею. Цю квартиру отримали від держави. До року забезпечували себе самі, а тепер, коли почалося лікування, грошей катастрофічно не вистачає. Я отримую допомогу по інвалідності 600 гривень. Але у квітні треба буде 10 тисяч гривень на операцію Марині, дві тисячі — на масаж, шість тисяч — на реабілітаційний центр. Я не хочу, щоб мене жаліли, мені треба просто допомогти.
От мріємо зробити ще ремонт, бо у мене вже не буде іншого життя, принаймні, найближчі десять років. Ця квартира буде моєю кліткою, то хай вона буде бодай облаштованою.
2 
1
Коментарі