Колишнього політв'язня й народного депутата України Михайла Гориня поховали у Львові у вівторок. Він помер 83-річним у неділю. Кажуть, останній рік хворів на рак. У молодості мав кілька серцевих нападів.
О 10.30 з Горинем прощаються в церкві Святої Трійці на вул. Тершаківців. Біля будівлі в теплих зелених шинелях стоять курсанти військового ліцею ім. Героїв Крут. Дехто курить. Всередині зо дві сотні людей. Майже всі сидять на дерев'яних лавах. У церкві тихо. Час від часу в когось дзвонить мобільний.
— Ну що, друже, лишив мене самого. Як так? — зітхає колишній політв'язень і народний депутат Степан Хмара, 75 років. Торкається руки покійного, ставить під труну вінок. Утирає сльози й прямує до родичів Гориня.
Дерев'яна труна стоїть на підвищенні, застеленому гуцульськими килимами. Поряд — синьо-жовтий прапор, перев'язаний стрічкою. Навколо вінки, квіти. Найбільше — червоних троянд. У ногах — вінок із хвої та калини. Покійний одягнений у вишиванку, яку носив за життя, в руках образок Божої Матері та дерев'яна вервиця.
Праворуч стоять родичі Михайла Миколайовича — син 40-річний Тарас, молодші брати 76-річний Богдан та Микола, 67 років. Дочка 48-річна Оксана підтримує попід руки дружину Гориня 83-річну Ольгу — маленьку сиву жінку в чорному береті. Тій важко стояти, час від часу спирається на край труни.
— У церкву навіть не влізла, піду на цвинтар прощатися, — на вулиці втирає сльози Людмила Бовань, 49 років. Тримає букет білих хризантем. — Я покійного ніколи не бачила, а ось мій чоловік дружив із ним, вони земляки. Петро зараз дуже хворий, лежить у лікарні, то прийшла я за нього. Розказував, що батьки Гориня були справжні інтелігенти. Із рідного села люди до Михайла йшли по допомогу — не відказував нікому, міг грошей дати на лікування. Чоловікові доктора посовєтував хорошого, той до нього, як до рідного ставиться.
— У нього було одне хобі — Україна, — додає 61-річний Всеволод Іськів, громадський діяч. — Чітка людина, трудоголік. Дружина Оля постійно казала "Михальцю, треба підлікуватися, менше працюй". Але в нього була максима: "Хто, як не я, коли, як не сьогодні?". Три роки тому в Києві відзначали 20-ліття Народного руху України. Гориня жінка не пустила — вже тоді погано почувався. Ще й так, дай Боже, прожив стільки. Він і В'ячеслав Чорновіл (голова Народного руху України. — "ГПУ") — люди різного характеру. Друзями не були — це точно, лише соратниками. Чорновіл був українським героєм, а Горинь — більш галицьким, нашим. В'ячеслав спалахував як сірник, коли щось не по ньому, а Михайло — врівноважений і спокійний.
За годину в церкві ніде протиснутися. Чоловік у чорному пальті просить людей відійти від труни. Заходить власник найбільшого у Львові ринку "Південний" Петро Писарчук, 57 років. Торкається краю домовини, схиляє голову, шепоче кілька слів. Підходить до вдови, легенько обнімає, тисне руки братам покійного. Ще 15 хв. стоїть у церкві, потім іде.
Черниця високим жалібним голосом зачитує поминальну молитву, довкола всі хрестяться. До труни допомагають протиснутися між людьми письменнику 83-річному Роману Іваничуку, ходить із паличкою. Той мовчки дивиться на покійного. Разом із директором Оперного театру 69-річним Тадеєм Едером стає за престолом.
— Ми ховаємо велику людину. Справжнього українця, який стояв при розбудові нашої держави. Давайте щиро помолимося, — поет 73-річний Ігор Калинець читає "Отче наш". Усі голосно повторюють молитву.
— Щоб ви знали, який сильний характер у нього був, — шепоче академік Михайло Голубець, 83 роки. — У 1970-му його звільнили з тюрми в Мордовії. Прийшла телеграма, аби хтось із родини забрав його з тюрми. Поїхав брат Микола. Тюремщики кажуть: купуй квитки, забирай брата. А Михайло вперся: "Не буде він мені нічого купувати. Привезли ви мене сюди — будьте добрі, назад відправте". І спецслужби купили йому білет на поїзд. А могли й відімститися.
Біля церкви більш як півтисячі осіб. Майже всі з вінками, квітами, у декого — гілки калини в руках. Літні чоловіки без шапок стоять групками. Двірник у светрі й потертих штанях посипає сіллю лід біля входу.
— Розкажи молодьожі, як Горинь КГБ поблагословив, — просить хтось секретаря наукової бібліотеки Львівського університету ім. Івана Франка Григорія Чопика, 56 років. Його обступили тісним кільцем кілька сивих чоловіків.
— А то ніхто не знає тої оказії, — сміється Григорій Чопик. — 1991 року в Києві збирали політиків, верхівку влади, аби вирішити, що робити з колишнім КГБ. Чи розформувати і зробити Службу безпеки, чи як. І йде Горинь, він тоді був депутатом, до сцени виступати. По дорозі його хапають за руку. Дивиться — а то полковник-кагебіст, який його допити вів. В очі дивиться й каже: "Що, Горинь, зуб за зуб?". Той висмикнув руку, вийшов на сцену й говорить: "Якщо хтось із вас думає, що буде "зуб за зуб", помсти і переслідування, то ви помиляєтеся. У вас є два варіанти. Забути про КГБ і закарбувати в голові, що є Служба безпеки України, а ваша мета — служити народу України. Другий варіант — написати заяви на звільнення". Так із благословення Гориня і переформували цю структуру.
О 13.30 труну в чорному катафалку везуть на Личаківський цвинтар. Попереду їде патрульна машина міліції. Перехожі зупиняються, знімають шапки. На вулицях вивішені державні прапори з чорними стрічками.
Процесія заходить на цвинтар. Військові встановлюють закриту труну на підставки й стають біля неї в почесну варту. Священики читають молитву. Промови тривають годину. Козаки стріляють із гармати та пістолів. Жінка з хлібом просить за упокій душі померлого кожного пригоститися шматочком. Хтось затягує гімн України, усі підхоплюють. Коли труну опускають у яму на полі почесних поховань, соратники Гориня співають колядку "Нова радість стала", повстанські пісні "Червона калина", "Смерть катам".
Микола Горинь запрошує всіх на поминальний обід у кафе "Нове" за 150 м від кладовища.
20
карбованців на "українську справу" віддавав Михайло Горинь щомісяця 1964 року. Так само робили його соратники — Іван Світличний та інші. За ці гроші купували папір і друкарські машинки для самвидавних текстів. Зарплата Гориня тоді становила 140 крб, удвічі менше заробляла дружина. В інтерв'ю польській публіцистці Богумілі Бердиховській в 1990-х розповідав: "До четвертої години дня я працював у лабораторії психології при транспортному підприємстві, від четвертої до сьомої був на залізниці, де тестував машиністів, а після сьомої йшов до бібліотеки Академії наук. Там працював до 11-ї. Після закриття бібліотеки заходив до Будинку вчителя, де працювала моя дружина, забирав її додому. А вдома на мене вже чекали люди, яким я роздавав роботу й забирав у них передруковані матеріали".
Останні півроку жив у Львові
Михайло Горинь народився 17 червня 1930 року в селі Кнісело теперішнього Жидачівського району Львівської області. Батько очолював сільську "Просвіту", через це 1944-го його з матір'ю депортували у Сибір. По дорозі втекли, переховувалися в сусідньому селі. Закінчив філософський факультет Львівського університету, працював учителем логіки, української мови й літератури. У 1960-х був серед видавців підпільного часопису "Український вісник". За це шість років відсидів у "Володимирському централі" і в Мордовії. Вдруге Гориня засудили 1981-го, помилуваний 1987-го.
Був серед організаторів Ланцюга злуки 1990 року — тоді кілька сотень тисяч осіб взялися за руки і з'єднали Львів із Києвом.
Один із засновників Народного руху, депутат Верховної Ради першого скликання. Від 2000-го опікувався українською діаспорою. Три роки тому видав автобіографічну книжку "Запалити свічку". Мав квартири в Києві та Львові, останні півроку жив із дружиною Ольгою на вул. Шептицьких у Львові.
2 
1
Коментарі
1