— Думали, хоть в Украине покой будет. Но здесь чиновники на местах еще меньше боятся наказания, чем в России, — говорить 31-річна Наталія Полуектова. Разом із дітьми та чоловіком через антипутінські переконання залишила місто Рубцовськ Алтайського краю в Росії. У березні минулого року оселилися в селі Муроване Старосамбірського району на Львівщині. Досі не можуть отримати статус біженців.
У понеділок під обід Наталія сідає в Старому Самборі на львівський автобус, що їде до її села. У райцентрі торгує на базарі одягом. Жінка з великим чорним кульком пробивається в кінець салону.
— Хотіла раньше додому поєхать. Кушать нєчєво, то с работи відпросилася. Хозяйка отпустила — знает нашу ситуацию, — Наталія намагається говорити українською. — Діти вже щебечуть українською. Слава Ісусу Христу! — як у рідних виходить.
До Мурованого понад 30 км. Маршрутку трясе на вибоїнах.
— У Росії ще не такі дороги бачили, — розповідає на задньому сидінні Наталія. — Але це —найдрібніша проблема. В країні щохвилини пропадають діти. Їх продають, переховують, вимагають викуп.
Грошей у людей немає. Вам до нашої кризи далеко. Я працювала в Рубцовському індустріальному інституті лаборантом. Зарплата — 5600 рублів (1200 грн. — "ГПУ"). Літр молока 80 рублів (28 грн. — "ГПУ"), ковбаса — 300 (105 грн. — "ГПУ"). Комунальні до 6 тисяч тягнуть.
Про малі зарплати у нас говорити заборонено. Якось спробувала у деканаті обуритися через це. Спочатку ввічливо пояснили, що це — не моя справа. Потім почалися легкі образи: може, в Україну захотіла, може, тебе путінська політика не влаштовує? Ясно, що не влаштовувала. Цього ніколи не приховувала. І була ізгоєм в інституті.
У нас професори на лекціях могли студентам розказувати про фашистів-бандерівців, як ті їдять дітей і вбивають старих. Одному такому професору Ігорю Попову сказала: що ви людям мізки промиваєте! На другий день мені урізали зарплату. Мусили щось міняти.
Ідею з переїздом підтримав цивільний чоловік Наталії Олексій Дячков, 37 років. Разом виховують її 10-річного сина Іллю та 6-річну Мілану, доньку Олексія. Обоє — від перших шлюбів. Також Дячков опікується племінником Ярославом, 7 років. Його батька, Олексієвого брата, посадили до в'язниці за вбивство.
— Під час анексії Криму в Рубцовську всі вийшли на марш "Крим наш". Олексій єдиний на ньому сказав, що Крим — територія України. Ввечері подзвонив знайомий із міліції. Розповів, що на Льошу готують справу. Якщо не покинемо країну, посадять. Справи в Росії вміють шити. Ніхто не сидить за політичне — знайдуть для тебе кримінал.
На зупинці в Мурованому до автобуса підходить Олексій. Бере в Наталії сумку. Цілуються. Обійстя родини — недалеко від сільської ради, майже в центрі.
— Що у вас з тою хатою, вирішили питання? — зустрічає на дорозі сільський голова 57-річний Ярослав Дідун.
— Должны еще 1200 долларов. Только после этого припишет, — відповідає на ходу Олексій. Веде розбитою бетонною доріжкою до старої дерев'яної хати. Подвір'я необгороджене. Висохла трава нескошена. З прочинених дверей мурованої стайні вивалюється розкидана солома. Поряд — розкриті пусті клітки для кролів.
— З господарства — коза, кіт і пес. Кролів собака подавив, — Олексій гладить білого лабрадора. — На корову ще не зібрали. Кози раніше вистачало. Тепер — стара, молоко дає, як вдасться. Вчора горня надоїли.
Над вхідними дверима веранди висить синьо-жовтий прапорець. У хаті прохолодно. Стіни потріскані, облуплюється штукатурка, стара підлога прогнила, дошки риплять. Наталія ставить на електроплиту чайник. Готує каву з молоком. У порожню шафу викладає з пакета півкіло дрібних макаронів і пшеничну крупу.
— Нині майже нічого не заробила, — пояснює чоловікові. — З кожної проданої речі на базарі можу собі взяти 10 гривень. Як повезе, 100 гривень зароблю в день. А буває — нічого. Трохи люди помагають, — відсуває на підлозі синій таз з кількома дрібними картоплинами, що мокнуть у воді. — Того року нічого не вродило. Бульба — як квасоля. З себе майже всі речі продала. Лишили телевізор, комп'ютер, телефон. Олексій ніяк роботу не знайде. Тут люди на заробітки в Польщу їдуть, а в нього паспорта нема. Та головне зараз дітей прописати, аби їх у нас не забрали. Ярослав перебуває під опікунством Олексія. В Рубцовську з тюрми вийшов його батько Максим, молодший брат Альоші. Подає претензії на малого.
— Майже не знає дитини. Та й не потрібен він йому, — сідає за стіл пити каву Дячков. — Я хлопцем опікуюся з народження. З пологового забирав. Максима посадили за вбивство. Сковорідкою забив чоловіка, який заліз в його хату красти. Мати від Ярослава відмовилася. Я тоді ще був у першому шлюбі. Коли через рік народилася Мілана, дружина від нас пішла — не мала зовсім материнського інстинкту.
Чоловік йде показати дитячу кімнату. Троє дітей туляться на невеликому старому дивані у вузькій кімнаті. Дивляться мультфільми на плазмовому телевізорі. Майже в один голос вітаються українською.
— Хлопці, покажіть тризуба, — каже батько.
Діти показують зачіски — над вухом у кожного вибритий український герб.
— Малі з самого початку відчувають себе українцями, — додає Наталія. — До школи з бандерівськими або синьо-жовтими стрічками ходять. Але діти все одно ображають — то сепаром назвуть, то штовхнуть, бо "ти путінський".
Ілля побився недавно з хлопчиком із дев'ятого класу, який його цькував. Сам у четвертому вчиться, та не боявся. Мілана заявила: мамо, може, Обамі напишемо, раз нас тут не хочуть. Потім задумалася й каже: та як ми поїдемо звідси, якщо країна — в небезпеці. Нам її захищати треба.
"Я розкрив мільйонні корупційні справи мера"
— В Україні ми — ніхто, документів жодних не маємо, — говорить Олексій Дячков. — Зі статусом біженців або політичних втікачів було б простіше. Але в міграційній службі кажуть, що ми не маємо відношення до політики. В Росії я розкрив мільйонні корупційні справи нашого мера Іонова. Став невигідний чиновникам. А в міграційній кажуть: може, вам повернутися в Росію простіше? Я повернувся б і навіть не проти сісти. Влада рано чи пізно зміниться. Тож 25 років не встигну відсидіти. Але що з дітьми буде?
Старосамбірська райдержадміністрація веде перемовини щодо мого Ярослава з Росією — країною-агресором. Запитав у чиновників: як так? Спокійно відповіли: це що тобі дитина? Не дитина. Заберемо в притулок, як будеш багато бігати.
Кілька тижнів тому Олексій Дячков отримав листа з Росії — вимагають передати дитину біологічному батькові.
3 
35413
Коментарі
2