Поет 60-річний Микола Біденко живе у столичному геріатричному пансіонаті на житловому масиві Чайка. У кімнаті на третьому поверсі всі полиці та шафи заставив книжками. Стіни щільно завішані картинами, які йому подарували друзі-художники. Микола лежить на животі перед монітором комп'ютера, укутаний до пояса ковдрою. На ліжку розкладені трекбол, схожий на перевернуту велику комп'ютерну мишу, і клавіатура. Над ліжком висять полиці.

— У мене дев'ять переломів, немає двох ребер, одна нога коротша за іншу на 11 сантиметрів, пальці рук паралізовані, — показує худі руки. — У 16 років невдало стрибнув із 1,5-метрової висоти у воду. Я жив у селі Гейсиха Ставищенського району на Київщині. Якось у гості приїхали двоюрідні брати, пішов із ними на ставок і вирішив похизуватися. Стрибав із того мосту сотні разів. А того разу якось повернувся невдало. Два роки не міг вийти з шоку. Мені казали, що я взагалі нічого робити не зможу. Але я навчився писати, воджу машину, працюю на комп'ютері, випустив чотири збірки віршів.

На полиці книжкової шафи стоїть жерстяна 3-літрова коробка з вином.

— Це друзі на день народження подарували. Із 60-річчям прийшли привітати художник Віктор Биков, поет Станіслав Вишенський. У лісі під пансіонатом варили юшку на вогні. Я люблю вино, воно підводить до межі між світами, коли його випити в міру, загострюється інтуїція. Коли всі раділи перемозі помаранчевої революції, я завдяки такому стану відчув, що нас здадуть наші герої. Мені ніхто не вірив, але так і сталося. Зараз я відчуваю, що нинішня влада або згине, як Ющенко, або доведе народ до кривавої громадянської війни.

На столі перед монітором стоять дві відкриті банки зі сливовим і вишневим варенням.

— Їм його як заспокійливе, коли дізнаюся погані новини.

Просить вийти, доки медсестра допомагатиме йому пересісти на візок. Хоча на вулиці +25°С, Микола одягнутий у шерстяні шкарпетки і теплі штани. Ноги прикриває махровим рушником.

— У мене були жінки, це найбільша в житті насолода. У потвор закохуються сильні та впевнені в собі особистості. Розказувати про них не буду, бо з усіма досі спілкуюся, вони мене провідують. Але спілкуватися з ними нестерпно. Вони стають успішними, коли стають на горло своїй жіночності й перетворюються на чоловіків.

Жінки цікаві тим, що навіть найдурніша з них за 10 хвилин може зрозуміти теорію будь-якого професора, до якої він ішов 10-річчями. Біда жінок у тому, що вони не можуть самі до цієї теорії додуматися, тому чоловіки їм потрібні.

У пансіонаті живе майже 20 років, хоча має родичів у селі.

— У селі живе мама, я інколи їжджу, допомагаю їй. Маю кілька машин, усі треба ремонтувати. Там жити не хочу, бо обмежене коло спілкування. Найінтелектуальніші бесіди веду там із травами. Із ними говорити важко. Вони говорять не словами, а образами.

×