70-річний Микола Федиків із Села Рудники Миколаївського району на Львівщині сидить на крайньому ліжку палати хірургічного відділення районної лікарні. Він удруге тут за останні три місяці. Його хата згоріла 1 грудня. Чоловіку ніде ночувати.
Одягнений у бавовняні спортивні штани та утеплену "морячку". Ставить на тумбочку металеву миску. Щойно закінчив обідати.
— Не думав, що стану таким безпомічним і навіть не матиму де жити, — каже Микола Федиків. — Усе життя працював. Мав хатинку свою. Нормально жив так. А тут все різко змінилося. Тепер із лікарні навіть не хочу виписуватися. Бо куди піду? Все, шо за життя заробив, пішло з попелом. Маю рідню, але до них не хочу. Не співчутливі вони. В них своє життя і проблеми. Не хочу їм нав'язуватися.
— Та ви радійте, що живі залишилися, — каже медсестра. — Ми вас із того світу витягли. Він до нас весь попечений перший раз поступив, — пояснює. — Аж дивитися страшно було. Вдітися не мав у що. Всьо ж згоріло. І одяг, і гроші. Навіть чоколяди не має нам за шо купити.
— Та куплю я вам чоколяду. Як тільки гроші дадуть, то куплю. Ото вчора приходили з сільської ради. Казали, шо 400 гривень дали компенсації. Але шо то за гроші.
— Та шуткую то я. Не тре ніяких чоколяд. Абись-те здорові були, — каже медсестра.
У Микола Федиківа виступають на очі сльози. Витирає їх об рукав морячки.
— То ранком сталося. В мене хата дерев'яна була. На окраїні села поставлена. Там піч стояла в кухні з плитки такої тонкої. Її ше тато більш як 50 років тому поставив. Файно гріла. І ото я пішов ранком корову поїти. А та плитка перегоріла і розсипалася. Ну, і хата зайнялася. Я як то зувидів, зразу до студні побіг. Витягнув відро води і в хату. Думав, загашу. Забігаю, а воно як бухнуло на мене. Я впав і втявся головою до чогось. Лежу, нічого не бачу і питаю Бога, хто мене врятує. Але тут повидів, шо там, де двері, світло пробивається. Почав туди повзти потроху, рятуватися. Потім уже люди позбігалися і повністю мене витягли. Кажуть, шо я обгорілий. А я ж себе не бачу, бо навіть люстерка нема. В лікарню коли мене доставили, то питали, шо то за згарок такий привезли. Думав, шо капец мені.
Микола Федиків бере з тумбочки пляшку мінеральної води. Наливає в чашку, п'є.
— У лікарні лежав місяць. Коли вийшов, пішов до брата жити. Він тоже в Рудниках живе. Нас четверо в сім'ї дітей народилося. Я третім був. Ще один брат у Пісочному (сусіднє село. — "ГПУ") живе, а сестра у Львові.
Жінки в мене не було. Я повірив Союзу, шо спочатку всьо для Родіни, а потім тре думати про себе. Отак і прожив життя. Весь час у роботі. А коли отямився, то вже пізно було. У 65 аж на пенсію вийшов. І то через то, шо за батьком тре було доглядати. Він сильно слабував. Я всьо життя на будівництві мостів провів. Бульдозеристом і трактористом працював. Останні 10 років на склозаводі в Пісочному наладчиком по шліфовочних станках проробив. Тому не можу я отак людям нав'язуватися. Ліг ше раз у лікарню. Мене вже давно шось всередині мучило, то вирішив, шо треба тепер за собою приглядіти трохи. Та й ліжко і дах над головою тут є. Лікарі знайшли грижу в мене, і тре було різати. Операцію без наркозу робили. Серце в мене слабке і могло не витримати. Шось там трохи заморозили, та я чув кожен розріз. Але не кричав. Тіко троха стогнав, шоб біль приглушити. Так мені легше було.
Схлипує. Відвертає голову вбік.
— От, може, скоро будуть виписувати. І куди мені йти? Хочу знов таку саму хату відновити. Люди із села казали, шо допоможуть будувати. Навіть із другого села готові прийти на поміч. Але матеріалів тре. Тут кажуть, шоб у будинок престарілих ішов. А я туди не хочу, бо то буде кінець мого життя. Не звик бути дармоїдом. Хочу жити на волі.
— Ще в січні ми надали Федиківу 400 гривень допомоги, — каже секретар сільради села Рудники Любов Гераник, 40 років. — Більше не можемо, бо бюджет села має тільки кілька тисяч. Але якщо до кінця року не буде заяв, то дамо йому ще. У селі про нього ніц поганого не кажуть. Значить, хороший чоловік.
3 
1
Коментарі
1