— Це я до вашого приходу культурно одягнувся. Ось так насправді виглядає одяг художника, — 50-річний Олесь Я показує замазаний фарбою фартух. Перед моїм приходом надів білу сорочку. Його справжнє ім'я — Олександр Янович.
Майстерня Олександра Валентиновича — на 23-му поверсі будинку у Святошинському районі столиці. На столах розкидані фарби, пензлі, папір. Ліворуч стоїть колекція дивних капелюхів — польського військового, трикутного, схожого на піратський. На стінах висять портрети, зображення жіночих фігур і тварин, пейзажі.
— Важко входжу у творчу атмосферу. Якщо кілька днів не малював — ніби розстроююся, як гітара, — говорить. — Допомагає чисте полотно — воно притягує. Найбільше люблю перші рухи по ньому, бо може вийти що завгодно. Беру до рук вугілля і швидко, майже не задумуючись, роблю перші начерки.
Малювати Олександр Янович почав п'ять років тому. Доти працював юристом, мав бізнес. Про нього говорити не хоче.
— У дитинстві зовсім не малював. А тут захотів щось змінити в житті, спробувати нове, — усміхається. — Уперше взяв до рук олівець 17 січня 2012 року. Мої дві доньки давно малюють. Їм купив товсту іноземну навчальну книжку. Там було завдання — зобразіть кошик із дровами. Вирішив це зробити. Возився три години.
Брав уроки в художника Анатолія Фурлета. Витратив на мене багато часу. Це було скоріше не малювання, а розмови. Під час них я навчався. Зараз спілкуюся із друзями-художниками. Дивлюся, як працюють, і беру на замітку, — замислюється на мить. — Мені не було важко. Якщо не виходило, навпаки, було цікаво переробити.
Приємно було, коли досвідчені художники почали сприймати мене серйозно. Один подивився на мої картини і сказав: "Ніхто з нас так не зробить. Бо тої експресії, з якою ти це робиш, у нас немає".
Олександр написав кілька десятків картин. Деякі продав, кілька подарував. Мав дві виставки. Працює олією та акрилом. Створив кілька робіт у техніці левкас. Нею писали давні єгиптяни — крейду замішували з чимось клейким і додавали олію.
— Улюблений інструмент — руки. Так можу ними розтушувати фарбу, як жодним пензлем не вийде, — говорить. — Не працюю на замовлення. Але вчора доньці виповнилося 20 років. Дружина попросила намалювати для неї квіти. Ось пишу, — показує полотно з жовтим тлом і накиданими квітами. — Але наприкінці може вийти щось зовсім інше.
Підводить до картини з розмитою рожевою фарбою на синьому фоні.
— Коли малював для доньки рибу, вона мені не сподобалася. Зафарбував, — розповідає. — Тепер бачу там невідому тварину.
Найцікавіше слухати, коли сперечаються, що зображено на моїх картинах. Якщо хочеш сказати щось прямо — напиши. А в живописі має бути загадка. На картині "До світла" написав отвір і поруч постать. Люди на виставці бачили у ній коня, вовка, кота, навіть Бетмена. Серйозно дискутували, куди це створіння іде — вперед чи назад.
Над нашими головами помічаю підвішену іграшкову корову з крилами. Олександр Валентинович натискає кнопку, і вона починає літати по колу. Біля вікна висять величезні старі ваги. Такими раніше зважували м'ясо.
— Значну частину життя був надто занурений у людей і не відчував себе. Коли почав малювати, усвідомив, що існую і я сам, — додає чоловік. — Звідси і псевдонім — Я.
3 
35413
Коментарі