7 липня у столичній лікарні "Феофанія" на 90-му році помер радянський політв'язень, колишній депутат Верховної Ради, Герой України Левко Лук'яненко.
— При останніх зустрічах нормально почувався, ще чарочку пив. Раптом виявилося, що давно має рак крові, — розповідає письменник і екс-нардеп Володимир Яворівський, 75 років. — Тиждень тому забрали в лікарню через високі лейкоцити. Лікарка, що вела Левка, в телефонній розмові запевнила: йде на покращення, ліків не потрібно. Домовилися, що приїдемо провідати 7 липня. Наступного дня Левкові стало погано, потрапив у реанімацію непритомний. А за кілька годин — відійшов.
Рік тому на Івана Купала Левко з дружиною був у нас в гостях на дачі. Того дня заїхав і снайпер Микола Воронін, і мій син повернувся з війни, де був добровольцем кілька місяців. Левко дивився на цих хлопців, які приїхали з боїв за Україну — і його очі світилися від щастя. Радів, що молоді українці борються за країну. Був у нас до першої ночі. Ми ще через вогонь скакали. Казав, ніколи так допізна не засиджувався.
Прощалися з Левком Григоровичем у понеділок у його будинку в Хотові поблизу Києва. У вівторок, 10 липня — у столичному клубі Кабінету міністрів. Відспівуватимуть у Володимирському соборі. Поховають на Байковому кладовищі.
Левко Лук'яненко народився 24 серпня 1928-го в селі Хрипівка на Чернігівщині. Батьки були селянами. У 15 років забрали в радянську армію. Служив у Австрії, на Кавказі та в Азербайджані.
— Багато читав. Коли зрозумів, яка несправедливість коїться навколо, поклявся йти шляхом Северина Наливайка. Він сказав так: "Я знаю, что погибель ждет того, кто первый восстает на утеснителей народа". Свідомо йшов на смерть. Але смерть після боротьби. Те ж саме і я, — казав Левко Лук'яненко.
1953-го вступив до КПРС. Закінчив юридичний факультет Московського університету. Працював у Радехівському райкомі КПРС на Львівщині.
— Вирішив: найбільше для України зможу зробити на високій посаді в партії, що неможливо без вищої освіти. Усі великі революціонери — юристи. Значить, це найкраща освіта, щоб боротися, — розповідав. — В університеті був і партійним організатором, і старостою курсу. Але це був неправильний, мазепинський шлях. Тяжкий період роздвоєння. Коли 1956 року прочитав два томи Грушевського — вирішив змінити тактику. Припинив активність і пішов у підпілля.
Створив "Український робітничо-селянський союз", що виступав за конституційне відділення України від СРСР. У січні 1961-го Лук'яненка засудили до розстрілу за "антирадянську агітацію та пропаганду". Вирок замінили на 15 років ув'язнення. На волю вийшов 1976-го.
Став одним із 10 засновників Української Гельсінської групи. Їх почали арештовувати одного за другим. За рік Левка Григоровича засудили до 10 років ув'язнення і п'яти — заслання. Покарання відбував у Мордовії, на Уралі і в Сибіру. 1988-го помилували.
30 березня 1990 року став депутатом Верховної Ради. Тоді ж оженився вдруге — перша дружина подала на розлучення. Друга — Надія Іванівна — майстер швейного виробництва. Дітей не мали.
— Доки я будував країну, дружина збудувала дім, — казав Левко Лук'яненко. — У неї це краще виходить.
24 серпня 1991-го став співавтором Акта про Незалежність України. 2016-го отримав літературну Шевченківську премію.
— Намагався знаходити час для написання книжок. Усе, що писав, спрямоване на те, щоб із малоросів і хохлів зробити українців, — казав Левко Григорович.
Займався громадською діяльністю до останнього.
— Місяць тому з ініціативи Лук'яненка ми підготували колективний лист із рекомендаціями, як витягнути Україну з пострадянського болота, — говорить Володимир Яворівський. — Підписали 13 людей, що голосували свого часу за незалежність, а Левко — перший. Тішився листом. Надіслали його до президента, прем'єра і спікера. Левко дзвонив мені щоденно: "Чи прийшла вже відповідь?" Коли довідався, що ніхто з перших осіб так і не відреагував, переживав. В останній телефонній розмові сказав із сумом: "Ми цього й чекали".
Любив слухати українські народні пісні та музику італійського композитора Антоніо Вівальді. Улюблена книжка — "Кобзар" Тараса Шевченка.
— Із "Кобзарем" не розлучаюся з 1961-го, коли вперше засудили за самостійництво, — розказував. — І зараз перечитую. Він наповнює мене вірою і духом боротьби. А погляд Шевченка на обкладинці сприймаю, як докір: "Ти що зробив для України? Ти хто — її син чи байстрюк?
Вільний час проводив у саду й на городі. Улюблені страви — налисники й вареники із сиром. Мав вівчарку Гріма.
"Давайте напишемо найкоротший текст. Бо страх у комуністів пройде — і втоплять нашу справу"
Левко Лук'яненко був одним із авторів "Акта проголошення незалежності України", ухваленого Верховною Радою 24 серпня 1991 року.
— Моя заслуга перед Україною не в тому, що написав "Акт проголошення незалежності", — казав Лук'яненко. — Половина депутатів Ради могли це зробити. Моя заслуга, що належну пропозицію запропонував у належний час і належним способом.
23 серпня 1991-го ми вперше зібралися в Раді. До того працювали в Спілці письменників. Один каже: "Поки комуністи розгублені, давайте підготуємо законопроекти". Той те пропонує, той — інше, а я піднявся: "Давайте проголосимо Україну незалежною й тоді нам не доведеться хитрувати. Будемо творити законодавство, потрібне незалежній державі".
Це сприйняли як одкровення. Дмитро Павличко гукнув: "То нехай Левко й напише". Кажу: "Добре". Оглянувся на зал і Сандуляка (професор медицини Леонтій Сандуляк. — ГПУ) покликав. Він — порядна людина, розумна. Мав із ним теплі стосунки. Нам дали півтори години.
Кажу: "Давайте напишемо найкоротший текст, щоб не було дискусії. Бо страх у комуністів пройде — і втоплять нашу справу".
За півтори години ми прийшли у зал. Зробили деякі поправки, Павличко добавив вступне речення. Я написав "відродження української державності", а хтось каже: "Чекай, а якої? Петлюрівщини? Не годиться, втоплять". Виправили на проголошення. На завтра зібралися в залі. Підтримали 364 депутати — конституційна більшість. Ми підхопилися, почали обніматися, вітати одне одного. Тоді подумав, що якби моє життя на тому кінчилося, то прожив не дурно на світі.
Пішли на вулицю, на руках мене носили. Потім на Майдані виступали. Пізно ввечері був на Софійському майдані загальноукраїнський мітинг. Включили всі радіостанції України, і я зачитав народові Акт.
Приїхав додому, хату відкриваю, а там — накритий стіл: пляшки, закуски. Питаю дружину: "Що це таке?". А вона: "Твій день народження сьогодні". Настільки був зайнятий, що забув. І ми святкували разом два дні народження — України й мій.
72 дні сидів у камері смертників
1928, 24 серпня — Левко Лук'яненко народився в селі Хрипівка Городнянського району на Чернігівщині.
1953 — вступив на юридичний факультет Московського університету
1954 — одружився зі студенткою Київської сільгоспакадемії Надією Бугаєвською.
1961 — засуджений до страти "за зраду батьківщині". 72 дні сидів у камері смертників. Вирок замінили на 15 років ув'язнення.
1976 — електрик у дитячій лікарні в Чернігові.
1978 — засуджений на 15 років "за антирадянську агітацію".
1988 — повернувся з Мордовії, купив хату в селі Хотів під Києвом.
1990 — обвінчався з другою дружиною Надією Іванівною. Депутат парламенту першого, другого, четвертого й п'ятого скликань.
1993 — посол України в Канаді.
2007 — написав заяву про складання депутатських повноважень за власним бажанням.
2013 — пішов у відставку з посади голови Української республіканської партії, залишався її почесним головою.
2016 — отримав Шевченківську премію у номінації "Публіцистика і журналістика" — за твори у 13 томах "Шлях до відродження".
2 
1
Коментарі
1