Про голлівудського режисера Вадима Перельмана, 42 роки, заговорили в пресі, коли його дебютна стрічка "Дім із піску й туману" номінувалася аж на три Оскари — за найкращу чоловічу роль (Бен Кінгслі), роль другого плану та за музику. Стрічка розповідає про родину іранських емігрантів, яка опинилася у США у край принизливому стані.
Перельман — колишній киянин. Коли йому було дев"ять, батько загинув в автокатастрофі. П"ять років потому його мати отримала дозвіл на виїзд з СРСР. В Америці він уславився як режисер рекламних роликів і музичних кліпів. Але в Інтернеті я знайшла лише одне невеличке інтерв"ю з ним, та й те зробили росіяни.
Минулого року Перельман приїздив до Києва як член журі кінофестивалю "Молодість". А цього разу прилетів як гість.
Наша бесіда відбувалася дощового дня у блакитній вітальні столичного Будинку кіно. Говорив тихо й поважно. Нізащо не сказала б, що ця людина провела юність у Києві. Надто вже схожий він на іноземця: манерою розмовляти і сидіти, вільно розкинувшись у кріслі. А одягнений цілком по-тутешньому: звичайна темна сорочка, сині джинси та пісочного кольору шкіряні туфлі.
Слухаючи вас на "Молодості", я помітила, що говорите з акцентом. Чому?
— Я навіть з мамою розмовляю англійською.
Ми поговорили про київське дитинство режисера.
З Ніколь Кідман я тиждень спілкувався у Нью-Йорку
— Знаю, що народився в Жовтневій лікарні. Звідти мене привезли додому, на вулицю Саксаганського, до будинку N 2, з вікнами на стадіон. Ми жили на другому поверсі. Мама казала, що немовлям я спав на балконі, — він потягнувся до сигарет. — Потім ми переїхали на Горького, в комунальну квартиру, де мешкали в одній кімнаті, й тому сидіння від унітазу ніколи не було холодним...
Ви були хуліганом?
Він підняв брови, але розсміявся.
— Я був гарним хлопчиком. Малював і ніколи не думав, що стану режисером.
У 14 років ви залишили Україну. Були моменти, коли шкодували?
— Завжди були, — без тіні смутку відповідає він. — У моєї мами. Вона жила в безкінечному страху. Та нам хотілося чогось нового, може, пригод. Як тільки дізналися, що ми їдемо, її звільнили з роботи, а мене вигнали зі школи. Ми стали "предателями родины".
Ви виїхали в Італію, якщо не помиляюся?
— Італійської я не знав, тому працював на бензоколонці. Мив посуд. Спав у парку на лавці, — без емоцій згадував він. — Житло було, але в бандитському районі. Там мешкала мама. Після роботи я боявся туди ходити й часто залишався в Римі.
А як стали режисером?
— Уже вчився в університеті й випадково подивився документальний фільм про те, як знімали "Скрипаля на даху" Шолом-Алейхема. Мене це захопило — не фільм, а професія режисера.
Він устав і мовчки попрямував до іншого кутка великої вітальні. Там знайшов пляшку "Бонакви", повернувся, відкрив її, ковтнув трохи й кивком пояснив, що чекає наступних запитань.
Я спитала про фільм "Дім із піску й туману" про бездомних емігрантів. Поцікавилася, чи він почувався, як вони.
— Я й тепер не вважаю, що маю дім, — відповів він.— Лос-Анджелес лише місце, де я живу. Не знаю, чи насправді мій дім у Києві, чи в Америці, а чи в Торонто...
Як поставилися до вашого дебюту в Голлівуді?
— Назвали стрічку антиголлівудською, але почали поважати. Є два шляхи пробитися: отримати гарну критику або заробити гарні гроші. Я мав і те, й те. Голлівуд — це величезний механізм, побудований на грошах. Але навіть у цієї машини є серце і душа. Якщо ти їх розчулиш, тобі дадуть гроші навіть на фільм, який не окупиться.
Кажуть, вам дзвонив сам Стівен Спілберг.
— Так. Сказав, що таку стрічку міг зняти лише справжній режисер.
Яких акторів хочете зняти?
— Ніколь Кідман. Я спілкувався з нею цілий тиждень у Нью-Йорку. Вона дуже добра акторка.
Легко перехопити таку зірку для стрічки?
— Так, — упевнено відповів він. — Гадаю, я зарекомендував себе.
Опишіть свій звичний розклад дня.
Це запитання сподобалося панові Вадиму. Він посміхнувся.
Працював на бензоколонці. Мив посуд. Спав у парку на лавці
— Встаю о 7-й, сідаю на балконі й перевіряю імейл. Потім снідаю у симпатичному мені кафе на березі океану, куди заходжу щодня. Там тепло й затишно. Потім читаю та відповідаю на дзвінки. А мій асистент готує список, кому треба дзвонити. Згодом їду на бізнес-ланч у Голлівуд. Тоді повертаюся додому і вечеряю. Можу щось і випити.
А коли працюєте? — спробувала пожартувати я.
— Це і є моя робота, — серйозно відповів він. — Читаю сценарії, зустрічаюся з партнерами.
Підсумуйте, у що, зрештою, вилився ваш потяг до пригод, який спонукав покинути Україну?
— Найкраще, що я зараз сиджу отут. Що я — режисер і що я — самостійна людина. А найгірше — через що ми пройшли, щоб досягти цього. У мами є гарна нагода мною пишатися.
Він устав, подякував і вийшов.
3 
1
Коментарі