Іван-чудак

 

Художник Приходько розмовляє з птахами

Живе в селі Дударків на Київщині народний майстер. Знайти його виявилося дуже просто.

— Не cкажете, де мешкає Іван Приходько? — зупиняюся біля жінки, яка тримає велосипед "Україна".

— Їдьте прямо, через місток і направо по щебінці. У нього такий невисокий білий паркан.

Обійстя майстра впізнала не по білому паркану, а по розмальованих воротах. У дворі — старенька хата з дерев'яних кругляків. Намагаюся відкрити невеличку хвіртку. З того боку на неї весело стрибає чорний песик. На подвір'ї присадкуватий сивий чоловік у тільняшці вибиває на бубоні "Чардаш", що саме звучить по радіо. На хаті висить картина — червоний лелека на блакитному тлі.

— Покажете, як живете? — привітавшись, запитую.

— Запросто! — зрадів чоловік. — Заходьте.

Якщо в українській хаті не земляна долівка, то в ній живуть перевертні

У сінях двоє дверей. Ліворуч — до темної комори з усіляким сільським скарбом, праворуч — до єдиної кімнати. Низька стеля, глиняна долівка, притрушена сіном. Напис на сволоку сповіщає: "1903 года месяца апреля 29 дня".

— Цій хаті 102 роки, — господар ловить мій погляд. — Якщо в українській хаті не земляна долівка, то там живуть перевертні. Має бути контакт із землею. Якби ми залишилися язичниками, могли б дотепер із Дніпра воду пити.

У кутку темна різьблена ікона Божої Матері та лампада. На стіні дві "Трійці" — копія знаменитої Рубльовської й оригінальна — господаря оселі.

— Я намалював її 2003 року. Уже тоді відчув революцію: ось вам оранжеве, блакитне й жовте.

Під іконою — дерев'яні птахи й ангели. Якби не лампочка під стелею та сучасний годинник на стіні, можна подумати, що надворі XIX століття.

— Ось тут у мене піч. Не визнаю жодних труб, батарей у хаті — вони наче реактори. Взимку сплю на печі, а решта року — на горищі. Там повно сіна і зовсім інший сон — як у раю.

Приходько каже, що народився в такій самій хаті — лише в іншому кутку села. Пам'ятає, як удосвіта крізь низеньке віконце дивився на схід сонця. Це, мабуть, надихнуло його робити яскраві речі.

— Ви десь училися, маєте професію?

— Яка прохвесія? — сміється. — Пастух я. Умію пасти худобу на коні. Бувало, 400 нетелей за раз.

Ще малим на пасовище брав гострого ножика. Вирізав хлопцям шаблі, робив млинки і тріскучі деркачики.

Малювати став пізніше. З Марією Приймаченко та Ганною Собачко знайомий не був, але називає їх своїми вчительками.

— За радянських часів модно було писати лозунги, — розповідає. — То я малював їх у народному стилі. А комуняки гнівалися: "Что ви здєсь пєтухов понамальовувалі? Треба "Слава КПРС" писати". А я їм: "Та ж квіти то і є слава". Або: "Чого це ти корову малюєш із десятьма дійками? Люди сміються". — "Для того й малюю, аби людям весело було. А що десять дійок — то більше не вміщається, я б і сто намалював. Молока ж більше. І корові весело".

У сінях попід стінами зо п'ять десятків картин.

— От білий колір — він холодний. На ньому вражає червоно-гаряче. Тоді ці кольори борються і мають свій рух, — пояснює майстер свої мистецькі секрети. — Цю картину я намалював 1991 року — червоний бульдозер із заґратованим вікном. Внизу напис: "Радгосп Дударківський, підсобне господарство". Ось я на колінах, молюся. Довкола чорні круки. Бульдозер руйнує не тільки наше село і землю, а й людські душі. Все знищене — коні, дерева, — показує могили на картині. — Керівники-герострати це робили. І нині продовжують. Я ж, замість малювати, мушу боротися з ними. Більшість селян нічого не розуміє, їх топчуть ногами, а вони не бачать цього. Бояться.

Усі картини обернені малюнком до стіни. Видно, що намальовані на шкільних плакатах: на звороті — математичні таблиці та правила правопису.

— А цей розпис сподобався навіть мишам, — показує на обгризене полотно з козаками. — Улітку в хаті сухо, а от взимку треба картини на піч ховати. Буду з ними спати...

Далі виймає свій "Спогад дитинства":

— Ось — моя мама за плугом, корову запрягла, плаче, а я — малий. Патрони валяються в землі, лелеки, сонце, — розповідає Приходько. — Лелека обіймає природу. Він добрий, тому нікого не дивує, що лелека червоний. Народне мистецтво має бути казковим. Я зараз винесу розписи на вулицю і ви побачите, що ці картини живі.

Виходимо на город. Слідом біжать песик Жук і киця Мура з кошенятами. Художник розставляє картини під деревами.

Жук підходить, дивиться уважно на козаків і лягає поруч. А кошенята розбігаються.

— Дивіться, як грають кольори. Жоржини на помаранчевому тлі. Козаки на чорних конях у червоні сонечка. Якби ми відійшли на сто метрів, усе одно було б їх видно — такі яскраві.

Та не було куди відходити: під ногами вже грядки.

— Що тут у вас росте? — питаю.

— Тут перчик, а там далі — картопля, морква. А ще у мене є унікальний козел, — Іван Васильович несподівано змінює тему. — Якщо хочете, то покажу.

Протоптаною стежкою йдемо в поле. Попереду біжить Жук. Зупиняємося біля канави, перекритої бетонним шлюзом. На бетоні виведено: "Канали — найстрашніша загроза всьому живому".

Якби всі в селі були такі, як я. А то тупі якісь чи що

— Це я написав. Усі орні землі перерили, болота осушили, воду загнали в канави... Ось і Коля рогатий, — майстер показує на цапа-красеня, який пасеться в компанії з іншими цапами і козою. — Коля! — гукає.

Цап у відповідь щось бекає.

— У нього зараз гін, — пояснює господар. — Він узагалі білий, а зараз потемнів. Коля все розуміє. І Жучок теж. І верби, і трави. А люди, керівники не чують мене. Якби всі в селі були такі, як я. А то тупі якісь чи що, — сердиться Приходько.

Ми вертаємося на подвір'я. Сідаємо на призьбі. Він пригощає мене яблуками та сливами. Пропонує сто грам.

Відмовляюся. Тоді в 300-грамову пластикову пляшку наливає самогону — із собою. Щоб не образити, беру.

— Живете самі? — питаю й бачу, як в очах Івана Васильовича промайнула тінь.

— Син Василь живе в іншому кінці села. Два хлопчики у нього. Маю ще старшого брата Олексія. Моя жінка померла п'ять років тому, спилася. Росіянка, а вони тягнуться до горілки. Любила веселі компанії. Хотіла жити в Києві, бо не дуже роботяща була. Сирота. Я навіть гордився, що замінив їй батька й матір. Думав, що зможу її перевиховати. Я й сина тягнув до мистецтва, а він ніяк не хоче.

В альбомі з репродукціями робіт Приходька побачила, що йому недавно виповнилося 66.

— Як відсвяткували?

— Та хто там святкував! — відмахується. — Пішов у поле побалакати з птахами. Для мене кожен день — день народження.

— Люди в селі як вас називають?

— Іван-художник або Іван-чудак, — каже з усмішкою.

— Якусь вашу роботу можна купити ?— запитую на прощання.

— Зараз немає нічого готового. Я вам подарую ложку. З таких їли наші прадіди.

Вечоріє. Кури збираються на сідало. Іван Васильович проводжає мене до дороги. Під ногами знову гостра щебінка.

— Дивіться, як я босий ходжу по камінні, — раптом скидає він старі черевики. — Я ще й пробігти можу.

×