Іван Зелінський і Василь Загородній народилися 1928-го в селі Буди Тростянецького району на Вінниччині.
— Корови разом пасли, до школи ходили. До війни закінчили по шість класів. Мамі снарядом розвалило хату, — розповідає Іван Тимофійович, 80 років. Він прийшов до Тростянецької райлікарні провідати свого 81-річного друга Василя Васильовича.
— А мого батька німці закололи, маму бомба вбила. Ми з сестрами самі росли, — додає Загородній. — Коли німецько-румунська окупація була, разом працювали в общині. Кіньми орали, біля тракторів помагали. Восени 1944-го нас, 16-річних, забрали на Донбас відновлювати затоплені шахти. Там і зустріли Побєду. Встаєм рано — паровози, шахти гудуть, усі кричать... Того дня ми на сопки пішли, а там було замініровано. Одному хлопцю обидві ноги відірвало, так у лікарні й помер.
Улітку повернулися в Буди.
— Рано я женився, але ж мамі було важко з двома синами, — зазначає Іван Тимофійович. — Не сказати, що жили ми з дружиною душа в душу, всякого було. Одружувалися 1947-го з різницею у два дні. Василеві виповнилось 19, а я мав святкувати за півроку.
— Любов? — перепитує Василь Васильович. — Була любов, бо їсти хотіли. Узяли дівчат заможних, хазяйновитих і трошки старших за себе. В Івана Дарка, у мене Ганна, жили по сусідству. Мали по корові, якими разом обробляли городи. Моя корова була як віл. А в нього по рівному йде, а тільки горбок — падає на ноги. Тоді впрягались самі і тягли, поки не вийдемо на рівне. Працювали якось у лісі, за хорошу роботу дали нам десять кубометрів дров. Везли додому коровами. Доходимо до гірки в центрі села, корова рогами в землю — і далі ні кроку. Що робити? Впрягаємось. Доходимо до церкви — соромно: молодожони — і в ярмі!
1948-го в обох народилися доньки. Пізніше з різницею в один рік мали по синові, обох назвали Миколами. А ще через рік — по третій дитині.
Того ж 1948-го забрали до армії Василя, за рік — Івана.
— Хоч призвались у різний час, а служили все одно в одній дивізії — у гірничо-стрілковій, у Карпатах, — сміється Василь Загородній. — Я був артилеристом, а Іван стрілком.
Після демобілізації дороги друзів розійшлися: Іван пішов на водійські курси, Василь — на партійні.
Любов? — Була любов, бо їсти хотіли. Узяли дівчат заможних
— Місяць після курсів я проробив водієм, заробив 90 рублів. Тоді на базарі пуд (16 кг. — "ГПУ") кукурудзи стільки коштував, а в мене двоє дітей, — згадує Іван Зелінський. — З армії як прийшов у військовій формі — ото й був весь мій одяг. Хотілось прибарахолитись. А в шахті на Донбасі тоді тисячі заробляли. Поїхав я на "Красную звезду", і Василь за мною на шахту подався. Ото збираюся у відпустку в Буди, а Вася попросить: "Привези мені дружину". Моя не поїхала, а його — галопом! Привіз її з сином.
Після шахтарських заробітків Василь Васильович до пенсії працював парторгом. Іван Тимофійович заробляв трудовий стаж водієм у Тростянецькому автопарку.
— За 25 років мав п"ять нових "пазиків". Їздив автобусом у Ладижин. За два тижні до пенсії потрапив у аварію, оце з того часу ходжу з паличкою. Було це в жнива, опівдні. Біля села Голубого я прийняв управо й обілечував пасажирів. І тут прямо на мене — грузовик з горохом, просто в лоб. Ще метрів 12 автобуса протягнув, поки зупинився. У водія вантажівки був струс мозку, але працює досі. А мені кермом травмувало бедро, пішов додому з другою групою інвалідності.
На початку року в Івана Зелінського народився десятий праправнук Богдан.
— Василь через місцеву газету привітав мене, написав, що мені вже 82 роки.
— А раптом за рік не вийде привітати! — сміється Загородній.
3 
1
Коментарі