95-річний Борис Скібіцький із села Здобуток Тальнівського району Черкащини живе сам у великій глиняній хаті. Пережив Голодомор, пройшов Другу світову війну. Дружина померла понад 10 років тому. Залишилися дві доньки та четверо онуків.
У Бориса Поліектовича на столі стоїть кілька півлітрових банок меду.
— Бджолами балуєтеся?
— Та де там! Дочка купила, — сміється господар.
1940 року Борис Скібіцький закінчив школу. Тоді ж його призвали до армії.
— Всі тоді мріяли бути льотчиками й танкістами. У танкістів гарна форма була, темно-зелена, — розповідає. — Мій друг Володя Сидоренко вступив до Київського піхотного училища. "Нащо тобі ті льотчики, — казав. — Гайда до нас, бо лише тут хромові чоботи видають". Але хромові чоботи йому не помогли. Забрали на фінську війну й там убили.
А я поїхав служити в танкову частину в Лугу Ленінградської області. Поки доїхали в товарному вагоні, ледь не вмерли від спраги. Як тільки випустили, добіг до калюжі, напився.
Через рік мене забрали вчитися на авіатора в Москву. Якось у неділю підбив хлопців піти в Третьяковську галерею. Слухав, як екскурсовод розповідав про картину "Іван Грозний убиває свого сина". Мовляв, була настільки реальною, що собака лизав фарбу, коли лежала на підлозі. Думав, то кров.
Виходимо ми з приміщення, а нам кажуть — війна почалася. Та ще й із німцем. Це здивувало, бо ніхто на німців поганого слова не казав.
Скинули мене десантником у районі Старої Руси (Новгородської обл. Росії. — ГПУ). Міна розірвалася ліворуч, тяжко поранила. Осколки виходили кілька років. Як виписався з госпіталя, відправили переганяти американські літаки-"аерокобри" з Далекого Сходу.
1943-го я знову потрапив на фронт. Командир полку Шинкаренко крутий був, але й самодур рідкісний. Мріяв до генерала дослужитися. Робив із нас винищувачів, штурмовиків. Змушував брати в кабіну протитанкові авіабомби. Якщо в такій бомбі не закрутиш міцно вітрячка — капут. Кілька льотчиків так загинули: набирає висоту, боєкомплект детонує і все — нема що хоронити.
Я мав у війну 2400 годин нальоту. Це 100 діб. Написали, що знищив 16 ворожих літаків. Але тоді як рахували? Вилітає пара чи кілька пар льотчиків. Збивають літак. А трофей записують на всіх. Особисто я збив одного бомбардувальника "Юнкерса" в Пруссії.
Після війни Скібіцький одружився на Марії Дубковецькій. Жив у тестя в Здобутку. Той був передовиком. У нього гостювало найвище партійне начальство — Микита Хрущов, Дем'ян Коротченко, Лазар Каганович, був Павло Тичина.
— Уперше Хрущов приїхав 1947-го. Наш колгосп давав тоді 16–17 центнерів пшениці з гектара, 120–130 центнерів цукрових буряків. Перед приїздом гостя в хаті кипіла робота — на кухні смажилися, варилися і пеклися різноманітні наїдки. Микита Сергійович прибув американською машиною"Б'юїк". Його на трофейному німецькому мотоциклі БМВ супроводжував начальник тальнівської міліції. Із охорони був один полковник-фронтовик.
Спочатку оглянули поля, ферми, тік. Потім поїхали до хати. Сіли до столу, Хрущов відразу запитав: "Чим будете вгощати?" Напередодні він гостював у голови колгоспу з Кіровоградської області. Та напоїла його буряковим самогоном. Дуже дивувався з її жадності. Коли побачив на столі пляшку "Московської" — заспокоївся. Їли борщ, вареники, ковбаси. Микита Сергійович налягав на гречку. "Це український рис", — казав. Говорив уперемішку — то російською, то українською.
Якось він приїхав без попередження. Голова колгоспу якраз відпочивав на курорті. Я керував посівною. Сіяли кукурудзу модним тоді квадратно-гніздовим методом. Згаяли купу часу й вирішили перейти на звичайний, рядовий. Коли дивлюся — їде Хрущов. Такого розносу мені ніхто не влаштовував. Крив матюками хвилин десять.
Борис Поліектович проводжає мене до воріт.
— А ти що, пішки прийшов? Чекай.
Вигонить із гаража "Таврію". Везе з села до тальнівського базару.
— Ось ти Хрущовим інтересувався, — каже дорогою. — Та були вони з моїм тестем Дубковецьким простими дядьками. Пили горілку й закусювали гречкою. Зараз би їх керувати і близько не підпустили.
Мати померла від зараження крові
Борис Скібіцький виріс напівсиротою.
— Мама народила меншу на два роки сестру й померла після родів від зараження крові. Тоді ж лікарів не було. Тільки баба-повитуха, — розповідає він. — Батько залишився з двома дітьми. Мене забрала баба. За царя була кухаркою в колишнього управляючого цукрозаводом Фаніна. Вміла готувати такі смаколики, яких у житті не їв. Набожною була. Брала на всенощну в церкву. Відтоді туди ходити не любив.
— Потім прийшов Голодомор, — продовжує чоловік. — Батько нас урятував. Робив у комуні "Вулик і Бджола". Нею керував мій майбутній тесть Федір Дубковецький. Він організував комуну в чистому полі ще 1922 року. Був одним із перших в Україні. Щодня тато нам із бабою передавав з колгоспу буханку хліба.
1937-го він замалим не загримів на Колиму ні за що. Баба врятувала. Напікала пиріжків і чекала, поки пройде вулицею перший секретар райкому, росіянин Соболєв. Щоразу пригощала його. А коли батька внесли в список репресованих, Соболєв згадав: це ж син тої баби, що його пиріжками годує. І викреслив зі списку.
2 
1
Коментарі