Футболіст 26-річний Віктор Толмачов не чує на обидва вуха, вимовляє лише прості слова та речення. З батьками та друзями спілкується за допомогою СМС. Є неодноразовим чемпіоном та призером чемпіонату України з футболу серед людей із вадами слуху.
— На полі для таких гравців головний орієнтир — це прапорець судді, — розповідає Валерій Толмачов, батько Віктора. Зустрічаємось у його робочому кабінеті у приміщенні Миргородської райдержадміністрації. Валерій Іванович працює юрисконсультом райради. — Свисток — більше для вболівальників на трибунах. Футболісти його все одно не чують. Для Віті та його друзів і знайомих у спілкуванні головним атрибутом є мобільний телефон. Вони користуються одним оператором, платять копійку за есемеску.
Зараз Віктор із родиною живе в Полтаві. Грає за місцеву команду "Інва-спорт", також за футбольний клуб "Шишаки". Там усі гравці чують.
За кілька хвилин до кабінету заходить коротко стрижений худорлявий чоловік. У правій руці мобільний телефон "Самсунґ". Темно-синя куртка зі стоячим коміром. За плечима невеликий сірий рюкзак.
— Вітя народився цілком здоровий. Але це було на Далекому Сході. Захворів на звичайну застуду. Лікувався, антибіотики дали ускладнення. Із 2 років був у садочку для дітей із вадами слуху. Там його вивчили мови жестів. Через п'ять років переїхали в Україну. За цей час ми з дружиною також опанували мову жестів на побутовому рівні. Щоб він нас розумів і ми його. Зараз, якщо повільно говоримо короткі фрази, то він читає по губах. Сам і в магазин ходить, і проїзд оплачує.
Віктор зізнається, найбільша проблема на полі — те, що футболісти не можуть між собою перегукуватися. Часто це допомагає в грі.
— Я граю більше на інтуїції, — показує жестами. — Не знаю, як воно виходить. Відчуваю, куди треба повернутися, де м'яч. Граю у півзахисті. Часто хлопці руками мені показують, у яку сторону треба бігти.
Батько перепитує, як у сина справи. Той піднімає вгору палець.
— Це значить, нормально, — пояснює Валерій Іванович.
Віктор навчався в Миргороді у спеціалізованій школі-інтернаті. Цікавився волейболом, шашками, настільним тенісом, легкою атлетикою.
В 11-му класі юнак почав зустрічатися із дівчиною Ганною. Вона також навчалася в спецшколі, має вади слуху, молодша за Віктора на чотири роки.
— Сподобалися її карі очі. Після школи я навчався у Київському вищому технічному училищі. Періодично із нею зустрічався. Батьки про це довго не знали, — показує жестами Віктор.
Улітку 2008-го він та Ганна побралися. Дружина тимчасово не працює. Син Данило, якому зараз 2,5 року, також має вади слуху.
За спеціальністю Віктор будівельник, працював на будівництві. Зарплату отримував удвічі нижчу за інших робітників, бо інвалід. Розрахувався. Зараз живе на пенсію з інвалідності.
— Улітку зі збірною поїду на чемпіонат Європи. Щодня тренуюся. На вихідні граю на виїзді. Там усі спортсмени чуючі.
2 
1
Коментарі