Ексклюзиви
понеділок, 16 жовтня 2006 16:22

Дружина купила Драчеві хату

Автор: фото: Андрій ЄЛОВІКОВ
  Політику Іван Драч називає наркотиком
Політику Іван Драч називає наркотиком

"Іване Федоровичу, ви хочете говорити про цей ювілей?" — "Та на біса він мені здався?!" — сказав Драч.

Із поетом, громадським діячем і політиком Іваном Драчем розмовляємо у товаристві "Україна-світ" на вулиці Золотоворітській у Києві. Тут затишно, це не "офіс", радше кабінет старого директора школи чи провінційного музею — книжки, картини, різні витребеньки. Драч у костюмі — як голова колгоспу, що в жнива приїхав на нараду в район і мріє скоріше перевдягтися. Перед ним чашка чаю, так і не випита до кінця бесіди.

Гаразд, тоді згадаймо інший ювілей. Тридцять років тому, так само восени, я прийшов до вас прощатися. Я тоді їхав з України до Білорусі, бо здавалось, що нашій культурі кінець, а там ще щось можна робити. Ви мені тоді подарували свою книжку "Київське небо" й написали червоним фломастером: "Щоб не забував київського неба!". Може, завдяки цим словам я згодом повернувся. Бо іноді думав: це ж мудрий Драч таке написав, а він знає щось більше, ніж я. Якою була для вас та осінь вашого сорокаріччя?

— Тут жилося справді безпросвітно. Я був у лямці українського радянського літератора, й сам тоді не раз тікав звідси, багато їздив: Прибалтика, Кавказ, Середня Азія. Чимало перекладав. Це багато давало для нормального людського життя, й менше було залежності від літературного начальства, від усіх отих Чалих і Козаченків, які панували в Спілці письменників.

Чесно кажучи, не дуже пам"ятаю саме ту осінь, бо її згодом заступили пам"ятніші події, десять років пізніше — все, пов"язане з 86-м роком, з Чорнобилем, Рухом... А та осінь — ні.

У тому часі, який ви назвали "пам"ятнішим", є свій драматизм. Ви, поети, тоді пішли в політику, а тепер ту межу 80–90-х років ми згадуємо як час втрачених Україною можливостей.

Драч у костюмі — як голова колгоспу

— То не були втрачені можливості. Так само, як не був марним і період 1918–1921 років, УНР: дивно взагалі, що вона постала — з неможливих умов! Отак і період Народного Руху, проголошення Незалежності. Це болісне становлення нації, народу.

Ви й досі почуваєтеся політиком?

— Куди від цього подітися. Це мій наркотик, це все моє життя.

Але ваші найкращі вірші вільні від політики.

— Не знаю. Не моя справа оцінювати свої вірші. Якісь із них мені більше подобаються, якісь менше. Подобаються про цибулю, про хліб або філософські, там, де "людиноптахи, птахолюди".

Мій улюблений з ваших віршів — про осіннє листя. Він починається словами: "Маю дивовижну пам"ять — не пам"ятаю жодного анекдота". Невже справді — жодного?

— Ну, принагідно... Я колись розповів Чингізові Айтматову анекдота: "Я до неї — мац-мац! А воно — киргиз!". Він потім довго сміявся.

Підтримуєте якісь зв"язки з колегами з колишніх братніх республік? Хоча б на рівні "мац-мац" — що воно там тепер?

— Ось, наприклад, Мухтар Шаханов зробив поему про Чингісхана, а ми тут з Володимиром Савельєвим за тою поемою написали сценарій "Таємниця Чингісхана". Вийшов фільм, де Богдан Ступка грав головну роль. У Ризі бачився з давнім другом Кнутом Скуєнієксом, у Вільнюсі — з Юстинасом Марцинкявічюсом, Міколасом Карчяускасом.

А недавно писав співчуття з приводу смерті Сільви Капутікян, з якою мав приязні стосунки. На жаль, часом навіть не знаєш, хто ще живий, хто ні.

Нині ви, як поет, увійшли до шкільної хрестоматії, але в молодіжних тусовках популярні вже інші. Це має для вас значення чи вам байдуже?

— Звичайно, я хотів би, щоб мене сприймала будь-яка аудиторія. Але я цим спеціально не займаюся, та й річ же не в тім, щоб бути приємним для всіх. Коли щось пишу, то пишу для себе, а якщо воно цікаве ще комусь, то я радий.

Тридцять літ тому ми з вами бачились у вашій квартирі на вулиці Суворова, на Печерську. Через десять літ — на вулиці Горького, куди ви переїхали. А де живете зараз?

— Переважно на дачі, в Кончі-Озерній. Це, якщо хочете, щоб бути ближче до вашого улюбленого вірша про осіннє листя. Зрештою, коли ти серед природи, то почуваєшся більше людиною. Коли вранці можеш просто вийти десь на луги. Особливо, як собака був. Це така радість — бути одною істотою на шести ногах і з одним хвостом, як казав Пабло Неруда.

У ваші рідні Теліженці (село в Тетіївському районі Київської області. — "ГПУ") ще є до кого їздити?

— Там двоюрідні брати, сестри. Теліженці — це моє, воно в мені завжди. Мені дружина купила там хату, щоб не почувався чужим, щоб можна приїхати й просто побути там.

Це не батьківська хата, в якій ви виросли?

— Ні, там інші люди живуть. Але я туди ходжу часто, там залишилася криниця. Досі пам"ятаю воду з неї, вона мені найсмачніша у світі.

Та хата, куплена дружиною, — чимось особлива чи випадкова?

— Випадкова, але вона мені до душі припала. Бо вона якраз навпроти того місця, де я колись топився. Після війни, в голодний рік, мене — з торбою колосків — загнав об"їждчик у річку. Тоді ж не дозволяли колгоспні колоски збирати, ганяли. І я зі своєю торбою стрибнув з високого берега в річку. Поки торба з колосками була суха, вона мене ще тримала на воді, а намокла — я почав топитися. Добре, що недалеко звідти дід на човні був, він за чуба мене витяг. Це якраз навпроти тієї хати, яку доля мені послала тепер.

Бабуся, видно, колись гнала самогонку

Це хата того самого діда?

— Ні, не його. Там спершу жила стара бабця. Потім вона продала хату якомусь тетіївському чоловікові. А вже моя дружина купила у зовсім інших людей. Цього року я там бачив у сарайчику старі речі. Ще та бабуся, видно, колись гнала самогонку, лишилося щось од того апарата, соснові клепки й дубове денце зі старої бочки. І я подумав, що треба написати вірш-вибачення перед сосновими клепками й дубовим денцем, "не цурайся мене, моє серце". Розумієте, про що я кажу? Про старий світ і старих людей, які жили до мене. Цього року я був там з онуком, рибу ловив. Онука мого звуть Іван Максимович. Він гімназист третього класу київської школи-гімназії N87. Недавно був вечір, присвячений моїй книжці "Противні строфи", то він зі мною виступав разом. Я кажу: "Іване, давай я тобі слово надам!" А він: "Дідусю, я сам візьму слово!".

Схожий на діда?

— Щось там, може, є трошки й дідове.

Іване Федоровичу, коли ви десь читаєте вірші або виступаєте на трибуні, у вас є характерний жест, він мене завжди заворожував. Такий жест, ніби ви загрібаєте обома руками щось до себе.

— Оцей жест? (демонструє обома руками — таким жестом намагаються обняти копицю соломи або показують молодицю на дев"ятому місяці вагітності. — "ГПУ").

Ага! Звідки він, де ви його взяли, від кого?

— А хто зна! Може, то я пливу? Гребу — щоб випливти?

Я десь недавно бачив цікавий знімок: ви з Дмитром Павличком сидите на дереві, високо над землею. Де й коли це було?

— Нью-Йорк, 1966-го, мені було тридцять. Тепер би не заліз туди. А чому питаєте?

Бо у мене є кілька ваших книжок з автографом, і одна — без. Хочу, щоб ви й на ній поставили автограф. Ось вона — Іван Драч, "Балади буднів", якраз 1966 року.

— Боже! У мене в самого нема такої книжки! Я її у вас реквізую!

Ага, он звідки у вас той жест загребущий!

— Нє, я можу її вам віддати! Нате, беріть! Але... це дуже рідкісна книжка! Я ж не просто її забираю, я — міняюсь. Дам вам іншу книжку. Подивіться й подумайте, хочете ви її чи ні. Книжка дуже гарна! Нова. Зветься "Противні строфи", автор той самий.

Добре. Але ось як: я, на тій книжці, що ви просите, напишу: "Драчеві — від вдячного читача!". А ви на своїй напишете: "Читачеві — від вдячного Драча!".

— Нормальний бартер. Ти пишеш мені, я пишу тобі. Поїхали!

Ми деякий час пишемо мовчки, у диктофоні чути тільки наше сопіння й чиєсь скорботне "о-хо-хо!". Мабуть, моє, бо таки шкода розлучатися з книжкою тридцятилітнього Драча.

1936, 17 жовтня — народився у селі Теліжинці Тетіївського району Київської області
1957 — вступив на філфак Київського університету, виключений за політичні переконання
1961 — дебютував у "Літературній газеті" поемою "Ніж у сонці"
1964 — закінчив Вищі кіносценарні курси в Москві
1976 — Державна премія імені Шевченка, за поетичну збірку "Корінь і крона"
1983 — Державна премія СРСР
1989 — один із засновників "НРУ за перебудову"
2000 — голова Державного комітету з інформаційної політики.
Народний депутат першого, третього і четвертого скликань. Дружина Марія Михайлівна очолює "Жіночу громаду". Син Максим — медик, донька Мар"яна — політолог. Має онука Івана

Зараз ви читаєте новину «Дружина купила Драчеві хату». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі

Голосів: 1
Голосування Як ви облаштовуєте побут в умовах відімкнення електроенергії
  • Придбали додаткове обладнання для оселі задля енергонезалежності
  • Добираємо устаткування та готуємося до купівлі
  • Не маємо коштів на таке, ці прилади надто дорогі
  • Маємо ліхтарі та павербанки для заряджання ґаджетів, нас це влаштовує
  • Певні, що незручності тимчасові і незабаром уряд вирішить проблему браку електроенергії
  • Наша оселя зі світлом, бо ми на одній лінії з об'єктом критичної інфраструктури
  • Ваш варіант
Переглянути