62-річна Рома Люба довго була донькою "ворога народу". Ще й такого, який "воював проти радянської влади зі зброєю в руках".
Ми зустрілися з нею в Києві. З Івано-Франківська пані Рома привезла до столиці 30-річного сина Романа, на операцію. Щойно оформила його в лікарню при Міжнародному центрі нейрохірургії на Липській, тому ледве не плакала.
Пані Рома — не по роках молода жінка, одягнена в чорне пальто, яке їй дуже пасує, та барвисту хустину. Крізь окуляри не видно сліз в її очах.
— Операція дорога — майже чотири тисячі гривень, — зітхає вона. — Зате мого сина оперуватиме сам Генрі Маш — головний нейрохірург Великої Британії! Уявіть, він спеціально приїхав з Лондона і разом з Ігорем Курільцем хоче порятувати мені сина. Нам пощастило, — каже вона й аж сплескує в долоні.
Вивезли її в Казахстан, працювала на шахті, в розрізі
Пані Рома розповіла, що гроші на лікування вислала мама, яка мешкає в Німеччині з другим чоловіком.
Ми проходили повз китайське посольство. Двоє невисоких чоловіків у чорних костюмах за високим заґратованим парканом прикріплювали до нього плакат про щасливе життя у комуністичній Піднебесній. Вона пригадала, що досі є дитиною "ворога народу".
— Як тата забрали, мені було два роки. Не бачила його, доки не повернувся 1959-го з Воркути. Та його запроторили ще й у карагандинське заслання. А 1947-го забрали й маму. Вивезли її в Казахстан, працювала там на шахті, в розрізі.
Ми дійшли до повороту на Липську. Пані Рома поглянула на Верховну Раду. Зауважила, що, мабуть, там сидять боягузи, бо досі бояться визнати героями навіть 80-літніх дідусів.
— То на чому я зупинилася? — вона міцніше затягнула хустку. — Ага, про маму казала!.. От мама боязкою не була, з Казахстану втекла додому. Продала останню сукню в бараку, купила хліба на дорогу, "зайцем" у товарному вагоні доїхала до Москви. А там купила квиток на київський потяг. Але провідники її не пустили. Так і їхала до Києва на східцях вагона. Ще й кілька разів пересідала — з товарного на товарний.
— Прийшла в село, а там якраз повінь, а міст зруйнований — німці висадили в повітря, — продовжила вона. — Насилу перебралася по підпорах і металевих конструкціях.
А в нашу хату вже впустили переселених з Польщі лемків. Побігла вона до свекрухи — по мене. А вночі прийшли "яструбки". Увірвалися до хати, били її прикладами в спину та голову. На моїх очах. Одного з них, Мазура, бабця впізнала.
Мазур стріляв услід нам з карабіна
Двоє потягли її в самій нічній сорочці. А Мазура залишили, щоб мене забрав. Але бабця вчепилася йому за ремінь, повисла, а татова сестра Марина кинула мене у вікно й наказала тікати! Мені було п"ять років. Дощ періщив! — вона несамохіть поправила хустку. — Цьоця Марина вискочила, взяла мене на плечі й кинулася бігти попід річкою. Мазур стріляв услід нам з карабіна, двоє "яструбів" з дороги — теж. Я чула, як кулі свистять повз вуха.
За втечу маму засудили до двох років таборів. Заперли в тайгу, на лісоповал, — промовила вона. — Начальниця жіночого табору дізналася, що мама — кравчиня, й забрала її додому — вчити доньку шити. Сиділа там до 1955-го, а потім, уже в Караганді, познайомилася з російським німцем Іваном Мінором, вийшла заміж і виїхала до Німеччини. Я теж була з нею в Караганді. Мені було 12. Мешкали ми в бараку. Жили дружно, трималися купи, а як тільки дозволили — повернулися додому. Та прописатися у власній хаті не змогли. Тому переїхали до гірняцького містечка Червоноград, на Львівщину. Я вийшла заміж у Станіславі (стара назва Івано-Франківська. — "ГПУ"), а мама виїхала до Нюрнберга.
Одружилася вона 1969-го. Чоловік був слюсарем на локомотивно-ремонтному заводі. Квартиру вони отримали через 20 років після того, як створили сім"ю.
Старший син пані Роми давно живе окремо. Середній хворіє. А донька Марія з чоловіком мешкають разом з нею. Чоловік досі працює, хоч і на пенсії, — ходить сторожувати на приватне підприємство.
— Кожний поставив собі по телевізору в своїй кімнаті, — сміється пані Рома. І раптом засмучується, пригадавши батька.
— Коли помер, ховали його на Пасічанському кладовищі самі дідусі з братства УПА. Навіть пам"ятник за свої гроші поставили, — вона зітхнула.
Кожний поставив собі по телевізору в своїй кімнаті
— Працювала я на розливі в оцтовому цеху, — пригадала юність моя співрозмовниця вже в кафе, куди ми зайшли випити соку. — Люди в автобусі відверталися — фе, хтось розлив оцет. А мені було тоді 17. Соромилася!.. — вона засміялася. — А потім влаштувалася лакувальницею на меблевий комбінат. Заочно закінчила інститут культури, працювала в бібліотеці, але пішла на військовий завод — через вищу зарплатню. Нині на півставки сиджу на прохідній і тричі на тиждень підробляю прислугою.
За все життя я мала тільки чотири пальта, а днями пошила собі нове, — похвалилася мені жінка.
Я поцікавився, чи повернули щось із того, що втратила сім"я за роки радянської влади.
— Та де там! — відмахується вона. — Всю нашу колишню землю роздали фермерам.
3 
1
Коментарі