— Онук дзвонить і питає: "Бабо, покатаєш мене на самольоті?". Відповідаю: "Як батько твій грошей заробить, то покатаю", — каже художній керівник народного колективу 57-річна Ольга Селюченко з села Золотинка Чернігівського району на Чернігівщині.
Позавчора, 6 серпня, прилетіла з Угорщини. Там ще з двома народними колективами області чотири дні виступали на музичному фестивалі. Його проводять на півдні країни одночасно в чотирьох сусідніх селах. За кордоном жінки побували вперше. Стали відомими серед користувачів інтернету, коли в мережі виклали їхні фото з аеропорту "Бориспіль".
Ольга Григорівна сидить поруч із водієм легкової машини. Забирає мене із заправки на трасі. До села — більш як 10 км. Автобус ходить двічі на тиждень.
Їдемо лісом. Машина підскакує на вибоїнах. Подвір'я Ольги Селюченко позначене намальованими білими лебедями на блакитних воротах. У загородці біля хати ходять качки. Серед двору стоїть відкрита літня пічка з десятком чавунних горщиків поряд.
— Доки була на гастролях, син за господарством дивився. Тримаю птицю, свиней, обробляю 40 "соток" городу. Дітям у місто треба щоразу торбу дати. Без картоплі важко вижити. Варять її, жарять, пиріжки з нею роблять, — розповідає Ольга Селюченко.
Вона на півставки працює завклубом.
— Он, ще не встигла торбу розібрати з поїздки, — показує на відкриту спортивну сумку в коридорі. В ній лежить одяг.
У вітальні рябить від квітів — вони вишиті на складених вежами подушках, на розвішаних домотканих рушниках. У квітах — покривала й штори. Штучні суцвіття звисають зі стін. Тут колектив проводить репетиції, бо клуб не опалюється.
— Де ви є? — кричить у слухавку Ольга Григорівна. Дзвонить іншим співачкам. Уже йдуть городами, відповідають.
За кілька хвилин у хаті з'являються три жінки в хустках. Сідають на стільці посеред вітальні. Найстаршій — 80 років. Усі працювали доярками.
— Досі ніхто з сільської ради не подзвонив, не попитали чи живі, чи ні, — говорить Ольга Григорівна. — Зло тепер буде, що ми попали в Угорщину. Раніше через районний відділ культури ми нікуди не попадали. Дипломи іншим давали. Обідно, коли чуствуєш, що заслужив. Але Бог не Антошка — відіт нємножко.
Жінок запросив на фестиваль угорський музикант 36-річний Міклош Бот. Перед цим двічі записував їхній спів в Україні. Витрати на подорож колективів покрили за рахунок європейського гранту.
— Дівчата зразу сказали — поїдемо. Що буде, те буде, — говорить Ольга Григорівна.
— Переживали, щоб вижити в небі, — додає 70-річна Олександра Макатер. Склала засмаглі руки на фартусі.
— На взльоті трохи злякалася за них — давлєніє давай скакати, — продовжує Ольга Григорівна. — А мені байдуже — я все фотографіровала. Висоти не боюся. Можу й на кришу залізти.
Усі 187 чоловік у салоні на нас оглядувалися. Фотографірувалися з нами — корейці, японці, угорці. Увесь світ із нами летів.
У Будапешті нас ждала маршрутка. 4,5 часа їхали до границі з Хорватією. Усю дорогу співали. Чотири тунелі проїхали красиві.
— Ну й тунелі, — говорить протяжно Олександра Назарівна й хитає головою.
— Як у кіні американському показують — усе світиться різними кольорами, — каже Ольга Селюченко. — Будинок у кожного — під красною черепицею. І скільки летіли — всьо красне-красне було. Тисячі гектарів полів засіяні кукурудзою, соняшником, арахісом. Сіно лежить у тюках сєточкою. І ніде й бумажка не валяється. Порядок — страшне, страшне.
Вчора мені упрєкнули наші, коли хліб привезли: "То до вашого приїзду спеціально підготувалися, показали все саме лучче". Не правда. Бо я сама пішла гулять, щоб посьолок подивитися. Ходила на поле, кладбіще. Прийшла в кукурудзу. Посіяна звьоздочками по всьому полю. Спеціально сфотографірувала, що зілля ніде немає. Думаю, чи вирвати одну додому? Усім покажу, якого сорту в них кукурудза. Але не стала нарушати правила. Багато цікавого. Аби до кінця року це все переварить.
— Зато сосни там немає, як у нас. Де-не-де — йолки, — додає Олександра Макатер.
Ольга Григорівна пропонує пообідати. Йде смажити яєшню і сало. Жінки виносять із веранди у коридор стола. Нарізають огірки, хліб, ковбасу.
— Їда їхня від нашої відрізняється тільки остротою. Даже в ковбаси варені кладуть перець. Булочки принесли в самольоті — і ті острі, — наливає у склянки вишневий компот Ольга Григорівна. — Борщі, куліш, вареники варили наші жінки. Глядачів пригощали. Хто за довгими столами сидів, хто на солом'яних тюках босий. Там не як у нас — друг перед другом випинаються, хто краще вдівся. І цікавилася нами, в основному, молодьож. Говорить по-нашому не можуть, то "окей" все казали. Кричали, як ми виступали, "Україна".
Ольга Григорівна дивиться на годинник на смартфоні. Його не випускає протягом усієї розмови.
— Вже три часа! — говорить. — Ну не доберуся на город після тих гастролів.
Заспівай просто так на дворі, скажуть — понапивалися
Перший склад фольклорного колективу села Золотинка зібрався у 1950 роках.
— Тоді всі на сцені не поміщалися. Осталися лише п'ять, — говорить художній керівник Ольга Селюченко.
— Колись усі співали, — каже Ольга Артюх. У колективі — 55 років. — Вийдуть на вулицю, і пєсні ллються. Або на фермі. Карови падоїм і, ану, дєвки, співати. Або натомилися, пообідали, затягнули пісню, і пошли дальше работать. А зараз заспівай просто так на дворі, скажуть: "Ото понапивалися".
— Ми не бажаємо співати у своєму селі, — додає Ольга Григорівна. — Бо ніхто не хоче цього слухати.
8 
35413
Коментарі