Дмитро Дідоренко підірвався на міні

 

18 років тому харківський художник 41-річний Дмитро Дідоренко підірвався на міні й осліпнув. Після поранення написав 350 картин. Продав їх у приватні колекції Харкова, Москви, Лондона, Нью-Йорка, Парижа. За рік заробляє $18 тис.

Із кухні харківської квартири Дмитра чути запах смаженої цибулі. Його мати, 68-річна Надія Гаврилівна, готує зрази. У ванні мию руки із самовару — води немає. Дмитро сідає навпроти. На обличчі сизі цяточки, схожі на ляпки фарби. Це просвічують крізь шкіру осколки міни.

— У студентські роки був командиром пошукового загону. Шукали непохованих солдатів, — розказує він. — У лісосмузі копнеш раз-другий і натикаєшся на кістки. У сьомій експедиції 1991-го біля села Западня піді мною підірвалась 81-міліметрова протипіхотна міна. Вибуху не чув, тільки бачив білу пляму і райдугу. Ніби збоку дивлюся на себе і кричу хлопцям: "Не чіпайте, йому боляче". А потім повільно повернувся в своє тіло. Бачити перестав відразу.

Каже, не втрачав свідомості.

— Мріяв відключитися, щоб не відчувати біль. Мене відвезти в лікарню не було кому. Якийсь мужичок боявся, що замащу йому машину кров"ю. Із райлікарні не спішили везти в обласну — думали, що здохну. У тілі 78 осколків, обличчя розтовчене, 2,5 літра крові вилилося. У Харків потрапив через вісім годин. Торкнувся обличчя — носа нема. По шматочках мене збирали. Півсотні осколків залишилося в тілі. В аеропортах дзеленчать.

Після операції місяць лежав у лікарні, потім учився ходити.

— Якби не мама, не вижив би. Друзі поховалися, як у книжці про муху-цокотуху. Один лікар заявив: "Вішайся, стрибай з будинку — нічого не поможе". Інший прийшов із пляшкою коньяку. Порадив писати. Я написав оповідання, почав роман. Через чотири місяці заявив мамі, що буду малювати.

Сідає за старий письмовий стіл, заставлений картонними коробками. У кожній — до 12 відтінків однієї фарби. Шпалери заляпані гуашшю.

Із дружиною розлучився після поранення. Із сином не спілкується

— Бог підказав. Сам би не додумався, — кладе планшет із картоном перед собою. — Уявляю картину в голові. На нього наклеюю лекала, які вирізаю з паперу. Жодної картини не запоров! На виставці Людмила Кучма запитала, як у мене виходить. Якийсь замміністра їй відповідає: "Йому мама допомагає", — сміється. — Моя мама взагалі малювати не вміє! Одне полотно подарували Євгену Кушнарьову (покійний екс-губернатор Харківщини. — "ГПУ") на 55-річчя. Ще одне — співаку Борису Гребєнщикову.

Починав продавати картини з 20 доларів, дійшов до 800. Заробляю 18 тисяч на рік. Є вторинний ринок. Там мої картини продають по 3–4 тисячі. Чув, що хтось купив за 10 тисяч. Зараз виставлені дві роботи по 60 тисяч. Не був би я потрібен людям — помер би від горя.

Розповідає, що в його родині й раніше були незрячі.

— Двоюрідний дід осліп при Цусімській битві. Але отримав Георгія, одружився, мав двох синів. Один із них осліп на металургійному заводі. Коли в його цех привели школярів на екскурсію, захистив їх від бризок лави. Пізніше написав дисертацію.

Квартира Дмитра заставлена старими меблями. Ремонт не робився давно.

— Поки що не хочу займатися цим. Хочу викупити нижній поверх. Викурити звідти банк і зробити там галерею.

Робить крок. Хоче сісти на стілець під стіною. Промахується і падає.

— Давно такого не було, — підіймається. — Можу місяцями не згадувати, що сліпий. Коли головою бахнусь — я ж високий — тоді згадаю. Картошку почищу краще за зрячого. Недавно їздив у Венецію. Найняв екскурсовода і перекладача. Розпитував, які в будинках карнизи, фасади, вікна, жалюзі.

Із дружиною розлучився після поранення. Із сином 20-річним Сергієм не спілкується.

— Зустрічаюся з дівчиною, молодшою на 18 років. Оксана гарна з себе. Одружитися планую. І дітей хочу.

×