28-річного Романа Лобанова знаходжу на старому кладовищі Дубна на Рівненщині. Більше на цвинтарі немає нікого. Чутно, як Роман перемовляється з напарником. Вони удвох цементують пам"ятник.
— Меня ищите? — кричить високий блондин у світлих робочих джинсах. Його футболка висить на сусідньому хресті.
В алюмінієвих ночвах Роман широкою лопатою помішує пісок із цементом, а потім кидає її біля могили. Неподалік синтетичні вінки з фіолетовими та білими квітами. Ногою відкидає чорну стрічку, що відірвалася від вінка із золотим написом: "Любому батькові?". Сідає на пофарбовану лавку. Старі черевики майже білі від цементного пилу.
— Я довго жив у Воркуті, — розповідає про себе. — Народився там у селищі Північному. Тому розмовляю російською, — марно намагається відтерти зі старих штанів сліди цементу. — У нас там все тюрми були. Мама працювала товарознавцем у магазині, батько — у телеательє. Сім"я була пристойна. Нас, трьох дітей, ніколи не били. Та якось відправили мене у дитячий табір, і я пустився берега. Із 14 років закинув школу. Із 16-ти курив анашу і коноплі.
Де брали гроші?
— Крав у батьків, на вулиці, у школі. Зовсім малим поцупив у сусіда карбованця й сам собі здивувався. У місті діяли угруповання — "Жуки", "Зоопарк", "Центральні". Старші екзаменували нас: накурять коноплями, дають боксерські рукавиці й дивляться, як б"ємося. Були й справжні розбірки на пустирі за містом: клас на клас, школа на школу, з палками, арматурою. Когось могли й скалічити.
Поцупив у сусіда карбованця й сам собі здивувався
Не страшно було?
— Або ти тримався як пацан, або ти був лох. Зі школи вигнали у "вечірку", влаштувався на роботу в шахту. Щось натвориш — викликають міліцію, саджають у мавп"ятню. Бувало, попросиш цигарку — відтарабанять так, що не радий, що просив. Скинеш якогось п"яничку з тих нар, проспишся, а зранку знову в шахту.
А що батьки?
— Мама була хвора на рак, батько заробляв на її лікування. Мама просила покаятися. Я навіть сльозу зронював від тих розмов, але робив своє. Курив коноплі, але наркоманом себе не вважав.
— Ніхто себе не вважає, — каже, відчищаючи шпатель від цементу Романів товариш Ігор Німчук, 35 років. Витирає брудні руки об штани, дістає з кишені носовичок і витирає піт із чола. Він теж у світлих штанах, загорілий. На правій руці витатуюваний череп із кістками. Розповідає, мав три ходки на зону за наркотики.
— Я знаю, як це — бити людину по голові залізним напилком, — озивається Роман. — Б"єш ніби по подушці, не відчуваєш під залізом черепа. У Воркуті таке було нормою. Я теж мав три дірки в черепі, і ребра поламані. Усі йдуть у бій, і ти теж.
Спочатку вони обкрадали гаражі й машини, потім викрали автомобіль. На суді Лобанову дали три роки відстрочки.
Роман пригадує одного робітника з шахти.
— Звали Юрою. Нормальний був хлопець, а після однієї відпустки повернувся у шахту віруючим. Якось пішов я з ним до церкви. Спочатку пробивало на сміх від тих пісень. Я ж хлопець модний був. А потім сам хрещення прийняв. Навіть із лиця змінився, рідні не впізнавали.
Лунає "Миллион алых роз" — у Романа дзвонить мобілка. Дістає з кишені штанів потертого "Сіменса" і проголошує: "Дружина!".
— Да, уже собираюсь, — говорить у слухавку. — Что купить? Майонез?
Устає, одягає темно-синю футболку з написом "PEACE".
— Чуєш, цього літа був у Воркуті, — озивається до товариша. — Вітьок отримав кулю в ресторані.
Курив коноплі, але наркоманом себе не вважав
Хода в Романа впевнена. Біля свого будинку нагинає віти яблуні, пригощає яблуками. Пошепки зізнається, що геть не зомбується:
— Якщо не погоджуюся з тим, що викладено в літературі п"ятидесятників, сам читаю Біблію.
Подвір"я Лобанових засипане іграшками. Із поштукатуреної сірої хати виходять діти. Давид, 6 років, разом із 5-річною Ангеліною біжать до нас. Трирічна Діана і півторарічний Рувим злазять із порога. У Рувима в руках кольорова лялька без ноги й уламок літака. Наймолодшого, дев"ятимісячного Богдана, колише дружина Ірина, 28 років. Ледь киває нам із порога. Вона невисока, боса, у синьому платті, волосся заплетене у косу.
Колись Роман зупинився в хаті її батька на ночівлю. А невдовзі вони з Іриною побралися.
— Коли народилися діти, створив свою фірму з пошиття взуття, — розповідає. — Назвав "Ірина". Возили наше взуття навіть у Тернопіль! — хвалиться. — А рік тому зайнявся євроремонтами. По 500–600 доларів платять, інколи й більше. Дрібна робота вдома — на дітях: у саду яблука позбирати, замести подвір"я. А в магазин я так и не зашел! — ляскає він себе по лобі.
1978 — Роман Лобанов народився у Воркуті, Росія; у Дубні народилася Ірина Андрієнко, майбутня дружина
1995, грудень — прийняв хрещення протестантської конфесії п"ятидесятників
1997 — приїхав у відпустку в Дубно і познайомився з Іриною, теж п"ятидесятницею
1998 — померла від раку мама Романа
1999 — одружився з Іриною; народився син Давид
2001 — з"явилася на світ Ангеліна
2003 — народилася Діана
2002 — створив підприємство "Ірина"
2005 — народився Рувим
2006 — з"явився на світ Богдан
3 
1
Коментарі
2