У селі Малі Будища Зінківського району на Полтавщині живе ветеринарний лікар 52-річний Володимир Сень. 15 років тому він утратив зір. По селі пересувається наосліп.
На подвір'ї ветеринара голосно гавкають два пси. Володимир Павлович сидить на лаві біля будинку. Тримає на колінах сірого кота, гладить його та чухає за вухом.
— Зараз я занесу лаву за хату, бо собаки й поговорити не дадуть, — каже.
Бере лаву за кінець та тягне за собою. Краєм зачіпає стіну.
— Усе старається робити сам, — каже з порога хати дружина Валентина. — Замолоду, коли ще трохи бачив, вивчив усі закапелки села. Зараз вийшов із двору і навпомацки іде чи до Васі в один кінець, чи до Гриші на сусідню вулицю. Бува, що й на стовп натикається, і у хвіртку за раз не попаде. По селу на визови ходить пішки. Мабуть, інтуїція працює. Навіть у сусіднє село на визови понад обочиною дороги пішов сам.
— Ветеринаром стати мріяв з 5 років, — говорить господар. — У нас були і корови, і свині. Гусей мали три сотні. Переїхали в Україну з Ростовської області. Зір почав падати, коли вчився в третьому класі. На обох очах мав катаракту. Лікарі навіть учитися запретили, щоб не було нагрузки. Улаштувався на сільську ферму фуражиром. Кіньми розвозив корми по корівнику. Попрацював два роки та пішов учитися на ветеринара. На навчанні познайомився з майбутньою дружиною. Тоді мав зір іще 50 відсотків. Коли вивчився, пішов на ферму ветлікарем, а жінка працювала зі мною дояркою. Під мою диктовку протоколи й акти складала, звіти писала. Читала про нові препарати інструкції.
— Разом працювали до жовтня 2010-го, доки ферму закрили. З тваринами знайти спільну мову простіше, ніж із людьми, — сміється. — От візьміть племінних бугаїв. Вага біля тонни. Уявляєте, яка це мощ? Узимку кров на аналізи як беруть, то так роздражнять тварину, що буянить починає. Стою збоку, слухаю. Чую, лікарі під стінкою перемовляються. А фуражири навколо бугая бігають. Осточортіло слухати, поки вони з бика здіватимуться. Кажу: ану тікайте метрів на 3. Сам підходжу, називаю по кличці. Говорю: не бійся, це свої. Нащупую хвіст і від хвоста починаю похлопувати. По спині йду. Однією рукою за ріг беру, а другою за носове кільце. Потім другою рукою закриваю те око, з якого боку треба брати кров, щоб бугай не бачив голки. І запросто все виходить. Коли йде масовий розтел корів, то можуть і тричі за ніч підняти. Щоб роди прийняти, роздягаюся до пояса навіть у 30-градусний мороз.
Односельці кажуть, у кого ветеринари відбраковують худобу, зразу біжать до Сеня.
— У мене свої підходи до роботи, — говорить він. — Не знаю, що воно таке, може, інтуїція, хтозна. Але обмацаю тварину, послухаю і своє призначення зроблю. То люди потім ще роками тримають, і не боліє. Лікую шкірні та венеричні хвороби в людей. У селі бригада з Харкова будувала свинарник. Двоє хлопців підчепили гонорею. У лікарні сказали, треба лічитися два місяці, а я їх на ноги поставив за чотири дні. Зараз переважно лікую екземи. Недавно приїжджав чоловік аж із Тюменської області. 10 років мучився, на моря їздив, різні процедури робив — не помогло. Жінці вже надоїло, на розвод подавати хотіла. Я пощупав, пішов узяв мазь. Говорю: "Алкоголю два тижні ні грама. Результат побачиш через п'ять-сім днів". Ходити і спати заставив в одній і тій же одежі на тій же постелі. Щоб нічого не занести і не рознести далі. Приїздив удруге дякувати, що я зберіг йому сім'ю. Каже: "Позавчора проснувся, а жодного пятна немає. Помився і до жінки в ліжко. Вона як гаркне. А тоді глядь — на тілі немає ні цятки".
Сіра кішка зістрибує з колін. Починає тертися об ноги, голосно мурчати.
— Трьох дітей, доньку і двох синів підняв на ноги. Ніхто не пішов по моїх стопах. Середущий Руслан кілька років тому втопився. Точніше, його втопили. Знайшли у воді зігнутим. Зверху як придавили у воду, так у такій позі й умер, — утирає сльози.
Дружина каже, що телефонували із сусіднього села. Там у корови проблеми і треба збиратися в дорогу. Господар підводиться. Простягає руку. Шукає мою долоню, щоб потиснути.
2 
1
Коментарі