Навпроти церкви на Андріївському узвозі в Києві стоїть намет, на якому розвішані півметрові ляльки. У них однакові рожеві обличчя з чорними очима-ґудзиками. Волосся помаранчеве. Вдягнуті у вишиті джинсові костюми, комбінезоні, светрики. На ногах маленькі кросівки, босоніжки або капці.
На наметі табличка: "Руками не трогать!". Унизу додано: "Руцями не чіпати!" — і намальована перекреслена долоня.
— Сама ляльок роблю, — розповідає 45-річна Ольга Ластовченко. — Уранці прокидаюся щаслива, бо знаю: розплющу очі, а на стінах — ляльки! Обнімаю їх, цілую. Діти дивуються: "Мамо, ти їх любиш більше, ніж нас".
Розповідає, що виросла в Німеччині, де служив батько-військовий. Там закінчила школу.
— Малою мріяла мати близнюків, — мружиться на сонці. — Мені купували однакових пупсиків, шила на них костюми. Близнят так і не народила, зате вийшла заміж за одного з близнюків.
Чоловік Михайло був її однокурсником у київській Політехніці. Його брат-близнюк Сашко теж учився разом із ними.
— Як вибрала серед двох однакових? — пхикає. — Один завжди був зайнятий, а другий — вільний. Сашко уже мав дружину.
Ольга хотіла вчитися на художника, але пішла в Політехніку — на інформатику.
— 14 років працювала інженером на заводі "Арсенал", — без ентузіазму розповідає. — А потім завод занепав, і я перейшла у ляльковий театр. Стала художником-декоратором.
На Андріївському стоїть уже третій рік. Спочатку виготовляла українських бабусь з дідусями. Виставляла їх на День Незалежності та День міста, але попиту вони не мали.
Мамо, ти їх любиш більше, ніж нас
— Поскладала їх удома, — ділиться. — Такі трудомісткі, що віддавати їх задарма не хочу. Хай на пам"ять лишаться.
До намету підбігає дівчинка, тягне маму за руку.
— Какая красивая! — пасе очима ляльку.
— И ножки как у настоящего ребеночка. Купи.
— 170 гривень — середні, 250 — великі. А оця пара, — показує Ольга на запакованих у коробку козака й козачку, — 550.
Жінка хитає головою.
— Розумію, що це недешево, — розводить руками майстриня. — Але я зробила вже 80, — показує на руду ляльку в джинсах. — І в жодної не повторився одяг.
Розповідає, що сидить удома безвилазно в будні, а на вихідні виходить на Андріївський.
— Прикидаю, щоб виходило гривень 1000 на місяць, — гладить матерчатого хлопчика-негра, що висить у кутку. — Буває й менше. Старша дочка Маша фармацевтом працює, отримує 300 доларів. Нам вистачає. Я — жінка радянської загартованості: ремонт сама роблю, меблі лагоджу. Одяг на сім"ю шию. Навіть шуби, — хвалиться. — Хутро на комір купую на Куренівці.
Розповідає, що навіть перешила солом"яну сумку співмешканки колишнього чоловіка.
— Коли Михайло пішов, було боляче. А потім ми з нею подружилися. Вона принесла свою порвану солом"яну сумочку, яку збиралася викидати. Я вишила на ній кульбабку й метелика. Більше місяця гаптувала. Я трішки скажена, — поправляє комірець сорочки. — Замолоду ночами шила чоловікові сорочку з батистових пелюшок. Мережку робила, стрічку чорну дошивала. А потім запхала в пральну машину — і сорочка полиняла. У мене від нервів руки тряслися! Із ляльками спокійніше.
Першими її покупцями були бабуся з онукою: забрали руду ляльку за 130 гривень, потім приходили дякувати. Восени ляльку придбав італієць, а цього року прийшов іще за однією.
— Чомусь усі покупці зазирають лялькам під спідниці, — дивується Ольга. — Що вони там шукають?
1960, 8 листопада — народилася у Потсдамі, Німеччина
1967 — пішла в школу у Твері, Росія
1978 — закінчила школу в німецькому місті Ґота
1980 — одружилася з киянином Михайлом Ластовченком
1981 — народила доньку Марію
1984 — закінчила факультет систем управління Київського політехнічного інституту
1984 — 14 років працювала інженером-системотехніком на заводі "Арсенал"
1988 — народила доньку Олександру
1997 — розлучилася з Михайлом
1998 — декоратор у Київському ляльковому театрі
з 2004 — продає ляльки на Андріївському узвозі в Києві
2 
1
Коментарі