У дворі Катерини Заноз, 71 рік, із села Козлів на Київщині кури дзьобають розрізаний навпіл кавун. Господиня виносить два саморобні табурети. Вона у фартуху, на ногах — калоші, заляпані фарбою. У руках — срібляста телефонна трубка "Панасонік".
— Діти подарували, балують мене, — пишається. — У мене три доньки. А які зяті! Завалилася веранда, — показує на оббиту вагонкою веранду, — за вихідні зробили. Дівчат змалку навчила косить. Повиходили заміж, приїхали до мене, стали з косами, а зяті — за ними. Куди ж їм діться?
Розповіла, що 17 років удова. Чоловік помер 59-річним від гангрени. 9 років перед смертю вона його доглядала. Навчилася і кролів драти, і за вуликами дивитися.
Питаю, як познайомилися.
— Із дідом? — жвавішає. — У сімнадцять год перший раз пішла я в клуб. Як учепився він за мене, нікого не підпускав — для себе беріг. Ми в дитинстві разом колоски в полі збирали. Через два годи каже: "Буду жениться, жди, прийду з хлібом". А мені не хотілося! Хоч він і гарний: личко рум"яне. Щас покажу.
Його батько не хотів мене. Йому, аби бригадирова донька
Катерина Іванівна йде вглиб двору. Несе залізну порожню банку з-під жувальних гумок. На ній кольорові зображення голлівудських зірок. Показує на Кевіна Коснера:
— Очима мій чоловік — копія. Так я кажу, що не піду за нього. А він: "Дам горілки хлопцям, вони тебе з клубу живйом притягнуть". Це ж позор який! Я й погодилася.
Деренчить телефон. Бабця відхиляє хустку з вуха:
— Я передзвоню, у мене журналіст. Сусідка, — каже. — Завидували всі, що мене взяв. Але його батько не хотів мене. Йому, аби бригадирова донька. Вісім год мучилася. Посаджу біля хати квіточку, а свекор: "Не засирай землю". Аж доки оцю хату построїли.
У сараї стоїть старий мотоцикл із коляскою.
— Тепер зять на ньому їздить. А колись я любила. Виїду, бува, за ліс, щоб люди не сміялися. Доньки просять: "Мамо, покатайте". Я на лузі розверталася, як піднялася коляска, — заламує руки. — Як я діточок не повбивала? Я і з ружжа стріляла, — розповідає. — Брат каже: "Не бійся, я тобі холостими заряджу". Якось в обід дивлюся: по посіяній кукурудзі ворони ходять. Одну устрелила. Забрала птаха, а він — поранений. Прийшов чоловік, я йому хвалюся.
— "Шкода, ой як шкода, бєдненька птичка", — каже він. — Поніс і надів на колочок. Така лякачка вийшла, кращої не треба: ніхто більше не літав. Дак тепер кабани по городу бігають. До чого дійшло! Кукурудзу витоптали, а лисиця торік 29 курочок і тридцятого півника винесла.
Виходимо за ворота по іншу сторону двору. Із будки визирає кудлатий пес.
— Аж доки я Кілера спустила, — радісно каже бабця. — Він лисицю як турнув, то сей год ще її не бачила.
На прощання Катерина Іванівна декламує вірша: "Йде зимонька-зима, яка ж ти страшна".
— Це крик одинокої старої душі, — пояснює. — Я пишу вірші, як плачу, як стала сама жить, як зимою замете. Але не записую. Настоящі люди про птичечок пишуть, про сонечко, про водичку. А я — про свою біду.
1934, 7 грудня — народилася в селі Козлів Переяслав-Хмельницького району на Київщині
1944 — працювала в колгоспі сигналістом: збирала жучків на буряках
1947 — ледь вижила після запалення легень
з 1949 — порала телят у колгоспі
1953 — вийшла заміж за комбайнера Олексія
1955 — народилася донька Люба; за два роки — донька Віра; за п"ять — Надія
1989 — помер чоловік; за рік не стало брата Миколи
2005 — за 3 тис. грн провела телефон
Має 69-річну сестру-інваліда Марусю
2 
1
Коментарі