— Ніколи не думала, що через колектив можу піти з роботи. Вранці з жахом прокидаюся, бо треба йти на роботу й бачити ненависні обличчя, — розповідає львів'янка Світлана Никифорець, 34 роки. Працює рекламним менеджером.
Спілкуємося в кафе у центрі Львова. Світлана замовляє зелений чай, закурює довгу тонку цигарку.
— Я й курити почала недавно, бо все дістало, — затягується. — Два роки тому колишній однокурсник по університету Павло запросив працювати у власну рекламну агенцію. Казав, колектив хороший, дружний. Запропонував ставку 1800 гривень і відсоток від продажів. Погодилася одразу. Донька ходила в садок, чоловік на заробітках був у Чехії. Павло познайомив зі співробітниками, показав робоче місце. Колектив — десятеро людей. Переважно жінки. Найстарша, бухгалтер — 45 років. У перший день, як заведено, — прописалася. Купила торт, коньячок, каву, чай. А через місяць був уже перший конфлікт із менеджером Галиною. Павло дав мені клієнта — з фабрики взуття. Галя образилася, бо торік вона ним займалася. Заявила при всіх, що я хочу її принизити. Я працювала по 10 годин на день. Через два місяці мала найвищу зарплату в офісі. Помітила, що зі мною перестали розмовляти співробітники. Питаю дівчат, куди на обід ідуть — знизують плечима, ніби ще не вирішили. А за 5 хвилин гуртом встають, мене не кличуть. Але я цим не переймалася. Думала, головне — що добре заробляю.
З робочого столу Світлани почали пропадати документи з важливими угодами, у комп'ютері з'явилися віруси.
— Клієнти відмовлялися зі мною працювати, не казали причину. Остання крапля — коли я підслухала в курилці, як дівчата мене обговорювали. Найбільше Анастасія розпиналася. Це 40-річна жінка, до мого приходу була лідером із продажів. Казала, що я коханка шефа ще зі студентських років. З усіма клієнтами сплю, а моя донька взагалі не схожа на чоловіка. Я не витримала, пожалілася Павлу. А він тільки посміявся. Сказав, що це все "бабські" штучки. Вирішила допрацювати ще два тижні і звільнитися.
44-річний Петро Палій чотири роки працює комірником на складі керамічної плитки на фабриці за Львовом. Зарплата — 2300 грн. Робочий день — із 7.00 до 17.00.
— Ми на роботі всі як родина. Дехто вже навіть покумався, — каже Петро Михайлович.
Працівники складу — це шестеро чоловіків та дві жінки, віком від 27 до 50 років. Розфасовують керамічну плитку, пакують у коробки, маркують та оформляють документи на продаж.
— Усі люди прості — і по душам можна поговорити, і випити сто грам. Обідаємо разом. Щось із дому приносимо, на щось скидаємось. Торік теща захворіла. На операцію треба було 5 тисяч гривень. Старший нашої бригади дав мені 1500. Каже: "То ми скинулися і ще бухгалтерія 500 виділила". Минулого місяця переїжджав начальник складу на нову квартиру. Ми з хлопцями за півдня перевезли речі. Він нам премії повиписував. Коли треба — відгул дасть, відпустку подовжить. Я до складу змінив чотири роботи — працював охоронцем, різноробочим, прорабом — ніде такого хорошого колективу не було. Буду тут працювати, доки не виженуть.
2 
1
Коментарі
1