— Ми від початку мали з Сашком проукраїнську позицію. Я адвокат України і не хочу жити в Росії, — каже юрист 43-річна Оксана Рибіна з Луганська. Зустрічає у центрі столиці біля Золотих воріт. Місяць тому разом із сином 19-річним Олександром переїхала до Києва. 12 червня сепаратисти викрали хлопця і добу катували в захопленому приміщенні СБУ.
— Під час Майдану син через інтернет створив Луганську сотню самооборони, — Оксана замовляє каву в кав'ярні неподалік, сідає за столик надворі. — Був сотником, організовували захист демонстрацій біля пам'ятника Шевченку від молодиків з бітами. Я про це нічого не знала. Працювала з ранку до вечора. Випадково побачила його, коли там стояв. Тоді все розповів.
Знайомі казали: як ти могла допустити, щоб твоя дитина так ризикувала? А я не можу йому пояснити, чому він повинен боятися висловлювати власну думку.
Коли почали переслідувати активістів луганського Майдану?
— Практично відразу після того, як закінчився Майдан у Києві. Звідкись у сепаратистів з'явилися списки активістів. Казали, що їх передали працівники міліції. Їм дав таку вказівку Олександр Єфремов. Знайомих Сашка скидали з будинків, на нього почали полювати. Мій син разом із кількома майданівцями поїхав до Києва. У травні збирали кошти на допомогу бійцям на передовій.
Повернувся до Луганська на початку червня, щоб отримати диплом коледжу економіки, будівництва і права. Я намагалася пояснити керівництву закладу, що це може бути небезпечно. Нам поставили ультиматум: або син приїде і складе іспити, або втратить рік.
Тоді Олександр потрапив у полон до сепаратистів?
– 12 червня знайомий написав йому: давай зустрінемося, у мене є для тебе новина. О 20.00 син вийшов з дому. Дуже боялася, що був у шортах. У нього на правій литці тату — українка в протигазі. Через кілька хвилин чую постріли. Стала йому дзвонити. Не відповідає. Написала смс: скажи мені, що все добре. Тиша, — жінка дістає з сумочки телефон. Відкриває повідомлення, показує, що відправила його о 20.28.
— Я почала одягатися. Почула дзвінок у двері. Через камери спостереження побачила біля під'їзду озброєних людей в балаклавах. Написала сину: не йди додому, у нас чужі люди. Через кілька хвилин вони увірвалися до квартири — четверо озброєних автоматами, у військовій формі.
Абсолютно неадекватні люди. Дивитися їм в очі — все одно, що в трясовину. Мутна вода — мутні очі. Там не відображаються жодні думки.
Почали переривати все в квартирі. Казали, шукають зброю. У нас були прапори українські: у кімнаті сина — на стіні, у моїй — через ліжко перекинутий. Їх позривали. Саша мав ще червоно-чорний прапор. Привіз із Києва. Слава Богу, був згорнутий і його не побачили.
Шукали цінності. Їм не потрібне було підтвердження проукраїнської діяльності сина. Просто чистили квартиру. Обурювалися, що в мене годинник дорогий. Вийшли з повними руками — винесли прикраси, гаманці, камери, фотоапарати, ноутбуки, телефони.
Сказали, що речі отримаю через три дні в СБУ. Зрозуміла, що Сашко там. Взулася і пішла пішки. Від мого дому туди 20 хвилин. По дорозі обдзвонювала друзів і знайомих. Мене переконували: якщо підеш, опинишся в підвалах разом із сином. Друзі виїхали і забрали мене машиною. Привезли до себе додому. Я була неадекватна. Дзвонила всім знайомим, які мали хоча б якісь виходи на СБУ. Казала: обіцяйте від мого імені все що завгодно — тільки поверніть сина.
Хто вам допоміг вийти на сепаратистів?
— Не можу назвати ім'я людини, що вийшла на зв'язок з терористами. Вони погодилися продати сина за 60 тисяч доларів. Грошей у мене не було. Знайомий запропонував, щоб я віддала квартиру під заставу. Але під час обшуку разом із золотом і цінними речами загребли документи на житло і мій паспорт. Я могла дати тільки своє слово. По правді, зараз ця квартира не коштує 60 тисяч. Невідомо, чи її не розбомблять.
Дуже боялася, що знайдуть в комп'ютері Саші, який забрали, приватне листування. Тому зраднику син писав усі свої спостереження за базуванням терористів. Із друзями збирався їхати на передову, пройти навчання в таборі добровольців.
Я обдзвонила всіх знайомих хакерів, щоб зламати синові паролі в соціальних мережах, знищити інформацію.
Наступного дня пішла до захопленої ОДА. Хотіла добитися прийому в Болотова. (Валерій Болотов, голова самопроголошеної ЛНР. — ГПУ). Просила зменшити суму викупу. На той час по знайомих зібрала тільки дві тисячі доларів.
До мене вийшов росіянин Толік років за 30 і чеченець — високий, з військовою виправкою. Чеченець прочитав і порвав мого листа. Ніколи не забуду ненависті, яку я бачила в очах цих двох. Чеченець розповідав, що треба мою дитину розстріляти. Вирішила давити на жалість. Кажу: "Він ще підліток. Будете вбивати тільки за те, що він живе в Україні?" — "Саме такі малолітні злочинці завдають найбільшої шкоди ЛНР. Ваш син лазерною указкою скоординував авіаційний удар винищувача по приміщенню ОДА". Повну нісенітницю придумали. Координати ОДА на всіх картах є. Навіщо координувати удар по будівлі, яка і так усім відома?
Сказали, що сина затримали на 30 днів, а потім розстріляють.
Мене в машині чекали друзі. Я вийшла, обійшла квартал, щоб не наражати їх на небезпеку. За мною могли стежити, могли застрелити на вулиці. Хвилин через 10 подзвонив переговорник: знайшов гроші під заставу моєї квартири.
Де вам віддали сина?
— Чекала його на вокзалі о 19-й вечора. Він був весь побитий — запухле обличчя, на голові рани. У мене ноги підкосилися, а Сашко усміхався.
До поїзда мали годину. Пішли до друзів, які жили біля вокзалу. Вони дали Сашкові чисту одежу, бо його була в крові. Я одягнула йому кепку, замастила обличчя тональним кремом, дала свої окуляри від сонця, щоб ховати гематоми під очима. Його могли зняти прямо на вокзалі — адже там постійно патрулюють сепаратисти. Не один раз брали гроші, а заручників не відпускали.
Купувати квитки на свої прізвища побоялися. Домовилися за гроші з провідником усю дорогу просидіти в його купе.
Поки не залишили Донецьку область, не спала. Сиділа за зачиненими дверима, здригалася від будь-яких кроків.
Син розповів, що з ним трапилося в полоні?
— Всю історію Сашкових тортур почула тільки в Києві, коли подавали заяву до СБУ. Його били щопівгодини, до непритомності. Обмотували навколо рук оголені електричні дроти і пропускали струм. Кидали мішки з піском на голову. Гасили об тіло сигарети.
Боялася, що після такого замкнеться в собі, відгородиться від реальності. Перші дні тільки відповідав: у мене все нормально. Психолог сказав, що в сина сильна психіка. Він повинен виговорюватися.
Тіло зажило. За добу переломів наробити не встигли. Тільки ребро тріснуте.
Збираєтеся повертатися до Луганська після закінчення АТО?
— Дуже хочеться в рідне місто. Але не впевнена, що зможу ходити біля будинків, у яких катували мою дитину. Зараз живемо тут на квартирі, яку на три місяці орендували для нас друзі. Вони ж шукають роботу. Поки маю тимчасову. Друзі оплачують сину навчання на курсах — хоче працювати програмістом. Чіткого уявлення про майбутнє поки не маю.
"Луганчани бояться виїхати з міста, щоб не втратити роботу"
— Мої друзі і рідні досі в Луганську, виїхати не можуть, — розповідає Оксана Рибіна. — Терористам байдуже, скільки людей вбити. Ранок мій починається о 7.00 з того, що зідзвонююся з усіма знайомими там. Кожен — у своїй шкаралупі, відрізаний у тих чотирьох стінах. У них немає електрики і навіть води. Сидять, як равлики. Та вже звикли думати: хай там що буде. Кажу їм: їдьте геть. Але бояться втратити роботу. Керівники деяких установ не відпускають людей під загрозою звільнення. Змушують працювати під дулами автоматів. Людина у стані страху адаптується до нього. Він стає своєрідною зоною комфорту.
5 
1
Коментарі