— Батяри — це еліта львівської вулиці, — запевняє екскурсовод Петро Радковець, 45 років. 1 травня він із братом Іваном прийшов на пл. Ринок святкувати День батяра.
Батярами в міжвоєнному Львові називали вуличних розбишак. Про них складали пісні та знімали кінофільми. Брати Радковці досліджують історію батярів, убираються в одяг тих часів.
На площі стоїть батярський тир. Городяни пробують із рогатки поцілити кавовим зернятком у пляшку з-під пива. Поруч навчають танцювати польку. 67-річний Олекса Сем"янишин спостерігає за парами, які кружляють біля фонтана. Прийшов із дружиною. Одягнув чорний костюм-"трійку", "метелик", капелюх.
— Підібрав приблизно такий одяг, у якому ходили львів"яни 30-х років минулого століття, — розповідає чоловік. — Багато чув про витівки батярів від батька. Коли ректором "львівської політехніки" був Ігнацій Мосьціцький, батяри принесли в інститут порося і фарбою написали на ньому: "Мосьціцький". Паця зчинило великий шум у коридорах, упіймати його ніхто не міг. Професор так обурився, що кинув роботу в "політехніці". А через кілька років став президентом Польщі.
У протилежному куті площі актори театру історичної мініатюри сидять за столиком. П"ють пиво з дерев"яних кухлів, грають у карти.
— Батярам на пиво, на цьмагу (горілку. — "ГПУ"), — просить із капелюхом у руці Андрій Бакун — батяр Анджей.
Керівник театру 37-річна Олена Кравчук — історик за фахом.
— За столиком — замарстинівські розбишаки, — розказує вона. — Із картами пан Шу — так у Львові називали шулерів. Ось цей батяр — Макс із Левандівки. Вони забрали гроші в доктора Лівінського, який із дружиною та донькою пив каву в кнайпі.
— Я є дохтор, — 46-річний Едуард Нєвєдров гладить рукою пишну бороду. — Тих батярів лічу від хвороби французької. А вони мене обібрали, забрали пулярес (гаманець. — "ГПУ"). І постерункових (міліціонерів) ніде немає. Тепер жінку і цурку (доньку) доведеться відправити до мами на Замарстинів.
— А тебе — на Кульпарків! — гримає дружина. Кульпарків — район міста, де розташована психлікарня.
Нєвєдров показує автентичні аксесуари в костюмі:
— Ось годинник 1867 року. Його мій прадід подарував дідові на весілля. Маю старий гаманець. У ньому справжні старі гроші — карбованці Української народної республіки.
68-річний В"ячеслав співає під гітару найвідомішу батярську пісню "Тільки у Львові".
— Тут було унікальне явище — міські пісні, — кладе гітару в чохол. — Із дитинства пам"ятаю, як музиканти ходили по брамах, співали, їм кидали за то гроші. Співали переважно польською, хоча були й українські твори. Щось подібне існувало в Одесі, але їхні музиканти виконували блатний репертуар. У батярських піснях нема ненормативної лексики. Найгрубше слово — це "дупа". В одній із пісень розповідається про батяра, який п"яним пішов до своєї кобіти. Зірвав їй на вулиці цілий кущ троянд, але не мав сили донести. Так і заснув під її будинком із квітами в руках.
День завершується концертом батяр-бенду "Галичина" і композитора Віктора Морозова.
4 
1
Коментарі