— Їздила в гості до своїх дівчат в інтернат, а там молоденька мама дитину принесла. Очі — в сльозах. Видно, що не хоче донечку віддавати. Каже — безвихідь. Їй 17 років, тато дитини — її ровесник. Коли дізнався, що вагітна, злякався й утік. До батьків боїться йти. Все завідуючу просила, аби дитину на всиновлення не віддавала. Мовляв, устане на ноги й забере, — розповідає львів'янка 45-річна Ірина Замінська.
Вона має мережу приватних клінік.
– 25 років тому я стояла на місці цієї дівчинки. Тільки була на три роки старшою, — згадує Ірина. — Сама з Хмельницького, батьки відправили до Львова на навчання в медінститут. Стала зразковою студенткою, отримувала підвищену стипендію, жила в гуртожитку. Після третього курсу пішла на практику в пологовий будинок. У викладачі мені дали лікаря-гінеколога. Йому за 40, високий, симпатичний. Казав, що медична практика без нічних чергувань — як кіт без голови. Почали залишатися з ним на ніч.
Ірина — білявка середнього зросту. Взута у босоніжки на 10-сантиметрових підборах. Зустрічаємося в її робочому кабінеті. Пригощає міцною кавою.
— У вересні після практики не добре почувалася. Підозрювала, що вагітна, але не хотіла в це вірити. Після затримки пішла до Богдана у пологовий, — продовжує. — Це вже була зовсім інша людина. Сказав, що друга дружина та четверта дитина йому не потрібні. Призначив дату аборту. Цього дня бачилися з ним востаннє. Батьки відвернулися від мене. Боялися, що люди скажуть, ніби я — проститутка. Мама наполягала на аборті. Тоді я гримнула дверима й пішла з дому.
— Коли народила сина, залишатися у студентському гуртожитку не могла. На рік взяла академвідпустку. Дитину віднесла в інтернат, сама влаштувалася туди санітаркою. Медсестри, лікарі й вихователі замінили мені родину. Усі йшли назустріч, дозволяли ночувати з дитиною. Андрійко ріс на моїх очах. Це була дитина, про яких кажуть: малий-старий. З усім згоджувався, до будь-яких обставин прилаштовувався.
Після інституту Замінська стала педіатром у дитячій поліклініці.
— Співробітниця взяла до себе на квартиру, — згадує Ірина. — Я забрала сина з дитбудинку. Галина Миколаївна жила сама, діти роз'їхалися по інших містах. Андрійка любила, як рідного онука. Я на той час повністю перервала зв'язок із батьками. Працювала не покладаючи рук. Удень бігла на працю, після роботи робила людям уколи, їздила на виклики. Хотіла, аби ми з Андрійком ні в чому собі не відмовляли. Галина Миколаївна часто повторювала: тобі заміж вийти б. Навіть слухати не хотіла. Відчувала відразу до чоловіків.
У кабінеті стає душно. Ірина Замінська відчиняє вікно. Сідає у шкіряне крісло.
— 10 років тому познайомилася з педіатром Максимом зі столиці. У мене вже тоді була приватна практика. Три роки бігав за мною. Близько до себе не підпускала. Розтанула, коли побачила, як до пацієнтів ставиться. До мене на прийом прийшла 4-річна дівчинка з легкою формою ДЦП. Він так із нею професійно й ніжно поводився, що я закохалася.
— Вийшла заміж за Макса. Шкодую, що він мені так пізно трапився, — говорить Ірина. — Якби раніше, то могли б ще дитинку народити. Макс мене з батьками помирив. Посадив у машину, поїхали до Хмельницького. Дорогою усе всередині переверталося. Ми ж із ними 18 років не бачилися. Двері відчинив тато — геть сивий. Мама теж постаріла. Зо дві години не розмовляли, тільки плакали. Казали, що спочатку дуже злилися, а потім соромно стало шукати. Все чекали, коли повернуся.
— У Львові вперше побачили онука. Довго в Андрія вибачення просили. А він поводився так, ніби все життя знайомі. Він зараз працює психологом. Щомісяця у Хмельницький їздить до бабусі й дідуся.
3 
1
Коментарі