— Баба Анна працювала на місцевому склозаводі, отримала однокімнатну квартиру. У неї виникла ідея фікс — розводити кіз. Поки на четвертому поверсі тримала одне козенятко, сусіди мовчали, — із 45-річним Андрієм Косом, війтом села Пісочна Миколаївського району Львівської області, йдемо у кінець села неподалік залізничної колії Львів — Стрий.
— Козеня подорослішало, дало приплід. Дійшло до восьми кіз. На бабу Анну почали скаржитися сусіди знизу. Не могли спати вночі. Кози копитами цокали, ніби цвяхи забивали. Міліцію викликали. Дільничий лякав, що тварин поріже. Баба погрожувала: "Я тоді з четвертого поверху викинуся. Вони ж мені, як діти". Чоловік племінниці залізну буду за селом викупив. Думав, вона туди кіз відведе, а баба разом з ними перебралася.
— Красулька, ти де? Ходи молока вип'єш, — 83-річна Анна Магурчак у залізну миску з літрової пластикової пляшки наливає молока. Її обступають козенята.
Біля сараю смердить гноєм. На паркані висить лахміття. Сарай обкладений дошками та поламаним шифером, утеплений кукурудзяними снопами. Замість вхідних дверей — старе покривало.
— Хтіла-м до вас іти, — каже вона до сільського голови. — У мене сіно закінчилосі. Не діждемо літа. Треба, шоби ви нам чимось помогли, — напівпорожню пляшку молока ховає у кишеню засмальцьованої куртки, що одягла поверх плаща-"дощовика". Брудною рукою поправляє синю хустку, з-під якої стирчить пасмо сивого волосся.
— Зима тєжка була — до трийці градусів морозу. Не могла-м своїх дітей самих лишєти. Вони би поздихали, — гладить чорно-білу тварину. — З малими маю 10 кіз. Онта чорна родила козенятко, але не має молока. В другої — молока більше. То треба на двох ділити. Вони всьо їдять, шо видят. Як пенсію получу, в магазин іду. Купую їм висівки, собі хліба.
Заганяє козеня у сарай. Тварина пручається.
— Народилам-сі у Тернівціх у горах (село Сколівського району на Львівщині. — "ГПУ"). Ми бідно жили. Тато були вдівцем, як з мамов сі побрали. Вмерли, коли ми ше були дрібні. Я була найстарша. Мала-м два брати, сестра малою вмерла. Тримали корову. Мусіла-м мамі в господарці помагати, — тре руки. — В сусідньому селі Лавочне мама мали знакомого священика отця Зеновія. Дали мені до нього на службу. В нього корови пасла, коня пильнувала. Отець був нежонатий. Мав господиню з родини — вона му їсти варила. Потим господиня захворіла на рак желудка. Часто блювала. За нев мами не стало. В той час почалосі страшне переслідування церкви. Отця Зеновія вісім раз кликали до Дрогобича. Звідти приїжджав слабий. Корову та коня забрали до колгоспу. Від того клопоту священик захорував і вмер.
Я пішла служити до пані в Стрий, бавила її німого сина. Мене дуже слухав. Як його носила на плечах, мене обіймав, цілував. Як пани приходили з роботи, ніц їх не слухав. Думали, шо я його б'ю. Я образила-сі, що вони мені не в'єрили, пішла від них.
Своїх дітей не родила, бо замуж не ходила. Замолоду доброго хлопа не було. Тепер не берут, бо вже не молода.
Поїхала-м до брата Федя у Пісочну, його дітей бавила. Встроїв тут мене на роботу на склозавод. До пенсії проробила. Василь — чоловік племінниці Славки — тримав козу. Вона мене дуже любила. Як померла, я дуже за нев плакала. Знакома пані пошкодувала мене, дала козеня. Принесла до Василя, а він мене вигнав. Я з ним пішла до кватири.
Анна Василівна заходить у сарай. Запрошує всередину. Три кози та козенятко лежать на двох старих диванах, накритих соломою. Збоку стоїть набитий мішок. Господиня на ньому спить.
— Буває, зачинают битисі. То між ними заздрість пройшла. Одна заздрить другій, шо та козенятко має, чи гарніша, чи молодша. Така натура, як у людини. В мене тілько один цап здох. Заслаб — не йшов пісяти, від болю пищав. Казала-м Василю, най заріже. Не хтів. Шкіру з нього віднесла Славці.
Вони мені, як рідні. З ними сплю. Останні ночі мені небіжчики снятьсі. Десь з ними йду. Може, буду вмирати. Та не хочетьсі. Я ше, дякую Богові, ходжу, руками роблю. Правда, на вочи погано бачу.
7 
1
Коментарі