— Я нічого не боюся й люблю змінювати своє життя. Тому коли запропонували поїхати в Китай, погодилася, — каже 28-річна Оксана Бровчик із Гайсина на Вінниччині. Два роки працює в китайському місті Чанчжоу.
Оксана Бровчик навчалася в Одеській юридичній академії. Була товарознавцем в одному з миколаївських супермаркетів. До Китаю полетіла працювати в балетній трупі цирку.
— Коли навчалася в школі, відвідувала танцювальний гурток. Не вважаю себе сильною танцівницею, але почуття ритму маю, — розповідає. — До кандидаток було кілька вимог — уміння танцювати й вік до 30 років. Надіслала кілька фото й заповнила анкету. За тиждень повідомили, що мене беруть. Спершу сказали, що Чанчжоу — невеличке містечко. Та воно учетверо більше за Київ. Цирк розташований на території сафарі-парку. Там можна побачити будь-яких тварин — від панд до білих тигрів.
Після приїзду Оксана два тижні безперестанку тренувалася. Коли вийшла на манеж, працювала без вихідних. За місяць отримувала $1 тис. — 27 тис. грн.
— Крім танцювальних номерів, я співала — спочатку російською, потім довелося завчити і китайську пісню. Виконувала її, не до кінця розуміючи зміст. Пізніше почала виступати в шоу з бурими ведмедями. В Китаї спочатку було важко. Треба було звикати до нової країни й колективу. Серед артистів місцевих практично немає. Майже всі — молодь із колишнього СРСР. Ми здружилися. У хостелі, де жили, влаштовували українські, казахські, узбецькі вечори. З українськими дівчатами варили борщ, а хлопці з Узбекистану — плов.
Перед відльотом до Китаю питала, що з собою брати. Здивувалася, коли дівчата попросили привезти ковбаси. Але за місяць-два зрозуміла: ковбаса в Китаї — дефіцит. Її можна замовити через інтернет, але це не надійно.
У Чанчжоу майже одразу почала вчити китайську мову.
— Коли їхала, думала, англійської буде достатньо, — розповідає Оксана. — Але місцеві зовсім її не знають. Навіть в аеропорту Пекіна. Спочатку спілкувалася жестами. Потім довелося вивчити китайською найпростіші фрази. Спало на думку, що ситуацію з англійською в Китаї треба виправляти. Та навіть не уявляла, що долучуся до цієї справи.
Зараз Оксана Бровчик працює в тренінговому центрі. Викладає англійську мову дітям 2–12 років.
— Це сталося випадково, — каже. — Я сильно травмувала руку і не змогла танцювати в цирку. Повертатися в Україну не хотіла. Почала шукати іншу роботу і так потрапила до тренінгового центру. Працюю нелегально — у Китаї навчати англійської мають право лише носії мови. Але далеко не кожна школа чи курси можуть цим похвалитися. У більшості випадків учителями стають українці, росіяни, поляки, серби. Керівники навчальних закладів придумують легенди про своїх працівників. Наприклад, мене назвали Саною з Австралії. Насправді батькам дітей байдуже, звідки ти родом. Головне, щоб міг навчати й мотивувати учня.
Оксана веде групові заняття. Одночасно в неї займаються п'ятеро-восьмеро дітей.
— Урок ділиться на дві частини. Спочатку китайський учитель навчає дітей лексики, а потім іноземний — вимови. На пробному уроці присутні батьки. Потім мають право спостерігати за уроками через веб-камери. Заняття проходить в ігровій формі. Діти співають, танцюють. Учитель має у своєму розпорядженні новітні технології. У класах немає парт, стоять лише стільці.
2 
1
Коментарі