— Коли почалася Революція гідності, молодшому синові Тарасу було 18 років. Він навчався в коледжі у Винниках на Львівщині. Не переживала за нього, бо була впевнена, що на навчанні. Але одного разу побачила сина в медпункті на майдані Незалежності. Виявилося, що він уже тиждень у Києві. Мій чоловік теж стояв на барикадах. Навіть не знала, що він приїздив до столиці, — розповідає 56-річна Світлана СИДОРЕНКО із села Бучали на Львівщині.
З перших днів брала участь у Революції гідності. Була медиком-волонтером і координатором медпункту в Київській міській державній адміністрації. Коли в лютому 2014-го на Майдані силовики почали стріляти в людей, надавала допомогу пораненим.
— Події 18 лютого згадувати найболісніше, — говорить Світлана Сидоренко. — Вранці зателефонувала лікарка Наталія Назар і попросила принести перев'язувальний матеріал. Сказала, що багато поранених. Ще з одним волонтером узяли все необхідне. На перехресті Шовковичної та Кріпосного зустрілися з Наталією. Там на дахах сиділи "беркути". Стріляли переважно в бік тих, хто надавав допомогу. Тоді навіть не думала, що нас можуть вбити чи поранити. Наталія перев'язала голову одному хлопцю. А я взялася провести до Будинку офіцерів, бо в нього розбилися окуляри.
Коли поверталася, на Кріпосному провулку побачила пораненого чоловіка. З його голови перла кров фонтаном. Він непритомнів. Я наклала навхрест три бинти, не розмотуючи, а зверху — пов'язку. Чоловіки, що були поруч, підхопили його й понесли до "швидкої". Одразу ж привели хлопця з аналогічним пораненням. Тільки надала йому допомогу, як сказали, що "Беркут" прорвав оборону. Люди тікали, хто куди. Я з кількома чоловіками забігла у двір. Силовики наступали з усіх боків. Ми опинилися в блокаді.
Усі забігли в під'їзд. Чоловіки піднялися вгору, а Світлана залишилася біля ліфта.
— За кілька хвилин всередину увірвалися з десяток "беркутівців". Частина побігла сходами вгору, а троє зупинилися біля мене. Один тримав, а двоє били кулаками й палицями. Запитала: "За що мене б'єте, хлопці?" У відповідь отримала ще удар. Хтось із них стягнув мій наплічник і розірвав його. Каску зняти з голови не змогли, розтрощили на мені. Били довго. Коли отямилася, один сказав: "Блин, это же женщина". А другий відрізав: "Это не женщина, а шмата". І тут я прозріла: це ж мій земляк, точно зі Львова. Після цього мене викинули з під'їзду.
Світлані Сидоренко допомогла літня жінка. Розповіла, що майданівців, які заховалися в будинку, здала "Беркуту" його мешканка.
— Мені було тяжко йти, опиралася на стіну будинку. Бачила, як "беркутівці" виколупували з дерев і стін гільзи, замітали сліди. А потім із під'їзду, де мене били, витягли 14 хлопців. Їх волокли по землі. Більшість не рухалися. Один чоловік почав упиратися ногами. Його кинули на землю і палицями добили. Потім усіх закинули в автозак. За кілька метрів від мене на дорозі лежала пара, взявшись за руки. "Беркутівці" і їх кудись забрали.
Першу допомогу жінці надали в Будинку офіцерів.
— Там робилося жахіття — лежали вбиті й поранені. До мене підійшла журналістка. Щось питала, але я не могла розтулити рота — боялася, що зуби повипадають. А через 10 хвилин подзвонила мама. Була в паніці, бо побачила мене в ефірі — всю чорну й побиту. Довелося вигадувати, що я сплю, а вона обізналася. Після побиття все тіло було чорне. Неушкодженим лишився лише клаптик шкіри, завбільшки з монету. Туди й кололи знеболювальне. Наслідки побоїв відчуваю й досі. Стала заїкатися, коли хвилююся, турбує травмована щелепа.
З Майдану Світлану й ще двох жінок вивезли на машині. Наступного дня вона повернулася в центр Києва. 20 лютого називає "кривавим четвергом".
— Біля Жовтневого палацу лежав поранений чоловік. Ми зробили йому перев'язку. Потім тяжко поранили ще одного хлопця. Волонтер Іван Жолобан почав його рятувати. Просив подати катетер, але в мене не було. І я побачила, як у пораненого виразна вена перетворилася на ледь помітну лінію. Він помер на моїх очах.
Пережитий жах спонукав діяти. Пішла в Жовтневий палац за медикаментами. У приміщенні вже лежало багато вбитих майданівців. Тоді я взяла гріх на душу — з мертвого хлопця зняла шолом, бронежилет і рюкзак. Взяла ліки, матеріали для перев'язки й пішла на вулицю. На 10-му поверсі готелю "Україна" побачила снайперів. Трохи згодом, коли надавала допомогу пораненим, хтось відштовхнув мене в бік. Я впала на коліна. А на місце, де стояла, прилетіло дві кулі. Досі перед очима картина, як дівчина з довгим пшеничним волоссям знімає із себе куртку та рветься на барикади. Підхопила її і попросила медиків дати заспокійливе. Хтось сказав, що в неї на очах вбили її хлопця.
Написала заяву в Генеральну прокуратуру
Світлана Сидоренко за освітою — інженер-технолог. Зараз вирощує в теплиці квіти на продаж. 14 липня 2014 року створила організацію "Волонтерська сотня Львова", що допомагає українським військовим. З чоловіком виховала двох синів і доньку.
— Часто приходила у двір того будинку, де мене били. Намагалася знайти тих хлопців, які були зі мною. Дізнатися, чи вижили. Розпитувала людей, клеїла оголошення зі своїм номером телефону, — розповідає Сидоренко. — У травні 2014-го написала заяву в Генпрокуратуру. Вимагала, щоб надали відомості про тих чоловіків, яких витягли з під'їзду на Кріпосному провулку та про розстріляну пару. Хочу, щоб "беркутівців" покарали. Мене били силовики у формі харківського підрозділу, а один із них — точно родом зі Львівщини. Не розумію, чому їх досі не притягнули до відповідальності.
"Газету по-українськи" можна передплатити онлайн на сайті Укрпошти за "ковідну тисячу"
3 
1
Коментарі