"Ох, як вона мені набридла, — стомлено зітхає перекладач, перед інтерв"ю з французькою режисеркою і акторкою 59-річною Бріджит Руан. — Подивіться на неї: вона не перестає грати. Ці рухи, жести, міміка!"
Француженка нервово шукає запальничку в сумці. Запалює тонку сигаретку і дивиться допитливо: розуміє, що говорять про неї.
На вигляд Бріджит років 45. Вона тендітна й невисока. Очі жваві. Каштанове кучеряве волосся старанно зібране чорною елегантною заколкою. Як тільки Бріджит помічає фотокамеру — знімає заколку і швидким рухом стріпує волосся.
Ваш Кличко такий красень!
— Так я симпатичніша, — каже. Вона перестрибує на інше крісло, під лампу. Ми розмовляємо у ресторані чотиризіркового готелю "Редісон" у Києві. У ньому режисерка провела два дні, поки на фестивалі французького кіно "Мейнстрім" показували її фільм "Ремонт".
В Україні Бріджит уперше. Перед інтерв"ю вона ходила на екскурсії.
— Я бачила сьогодні дуже гарний монастир. Не знаю, як називається, — розповідає байдуже.
— Це була Києво-Печерська Лавра, — бурмотить перекладач у мій бік.
— Ще трішки прогулялася вздовж Дніпра, — продовжує Бріджит, — бачила Труханів острів. Там був фантастичний карнавал!
— Був кінець Масляної, співав хор дітей, — пояснює перекладач.
А млинці скуштували? — питаюcя.
— Так — учора в ресторані. Там якраз вечеряв ваш знаменитий боксер Кличко! — аж схоплюється з крісла. — Він такий красень! А про українську їжу я думаю, що вона смачна, але не дієтична.
Ви дотримуєтеся дієти?
— Навпаки, дуже люблю попоїсти. Просто інколи треба слідкувати за своєю талією, — Бріджит гладить низ коротенької чорної плетеної кофтинки. — Але в подорожах куштую все місцеве. Живого Кличка на рингу я ніколи не бачила, — раптом перескакує. — Недавно їздила в Бангкок, дивитися на тайський бокс. Це щось особливе!
Вам подобається бокс?
— Жорсткий спорт це завжди красиво. Надто, коли виступають великі спортсмени, — Бріджит малює в повітрі торс. — Актори, які грають сильний характер, повинні спостерігати за напруженням волі боксерів, тенісистів.
Можете вдарити людину, якщо розлютитеся?
— У фільмі "Звірі сумують після цього" я граю жінку, яка б"є коханого за зраду — лобом у ніс, — француженка показує, як робила це. Її волосся розсипається по обличчю й заступає очі. — Це бандитський удар, — відкидає кучері з чола. — Я довго тренувалася. Жаль, що в житті не довелося повторити. Терпіти не можу, коли дівчата дають чоловікам ляпаса. Це істерична реакція, — робить капризну гримаску Бріджит. — Вона не шика-а-арна! Якщо тебе образили — треба бити кулаком. На Каннському кінофестивалі я так і зробила. Розлютилася і вдарила коханця так сильно, що розколола ребро долоні. Треба йти на церемонію, а в мене напухла рука. Збрехала хірургу, що впала на сходах. "Знаєте, як називається ваша травма? — запитав він, роздивляючись рентген. — Це боксерський перелом".
А коханець?
— Розбила йому верхню губу, — каже зухвало. — Він пишався цим шрамом, казав: "Дивися, як гарно!". То був батько моєї дитини — Ян Додді... Ми давно не живемо разом, але зберегли дружбу.
Офіціантка замінює повну недопалків попільничку Бріджит на чисту.
— О, мерсі! — дякує француженка.
Закохувалися на знімальному майданчику?
— З чоловіками у мене проблеми, — зізнається Бріджит. Наливає у філіжанку заварки з чайника й розбавляє її молоком. — Я ніколи не виходила заміж, але в Яна закохалася з першого погляду. Він піднімався сходами, я подивилася і сказала: "Боже, який красень!" — хоч не бачила ще навіть його очей. У нього був дуже красивий профіль. Потім знімали сцену, де він давав мені ляпаса. Робили багато дублів. Ян бив мене по щоці і щоразу питав: "Тобі не боляче?", а я аж тремтіла — так приємно було.
До Києва ви привезли стрічку про жінку, в квартирі якої роблять ремонт нелегали. Вона біографічна?
— У Парижі я живу в Латинському кварталі. У мене квартира біля Сорбонни, ще зі студентських років. Часто роблю ремонти. Якось у п"ятницю робітники виконали роботу, попрощалися й пішли. Я лягала спати. Клацаю вимикач — а світло горить. П"ятницю, суботу і неділю, щоб заснути, викручувала лампочки, а вранці закручувала їх. У понеділок робітники прийшли. Наступні два дні я освітлювала хату свічками.
Нелегко конкурувати в кіно з чоловіками?
— У найкращому випадку вони поводяться як опікуни. Це дуже мило, але зверхньо. Зате в чоловічій атмосфері жінки відчувають, що треба виглядати бездоганно, і це стимулює, правда?
Хто ваші друзі серед французьких акторів?
— Найкращі друзі — це ті, котрим можна подзвонити о четвертій ранку. У мене їх четверо. Актриса Ніколь Ґарсіа, письменниця Крістін Вандепют і двоє чоловіків, прізвища яких вам нічого не скажуть.
До Києва часто приїздить Жерар Депардьє. І його товариш Жерар Жуньйо теж був...
— Не можу назвати їх своїми друзями, — перебиває вона, не дослухавши перекладу. — Хоча ми добре знайомі. Хочу, щоб Депардьє зіграв у моєму фільмі "Бунт товстунів". Це буде стрічка про людей, які повстають проти диктату моди. Адже нині всі мусять бути худими й гарненькими.
Я вдарила коханця так сильно, що розколола ребро долоні
Депардьє вибрали на роль товстуна?
— Саме так, — лукаво підморгує. — Він має бути організатором і лідером цього повстання. Я збираюся йому подзвонити.
Депардьє оглядав у Києві павільйони кіностудії імені Довженка. У вас нема такої зацікавленості?
— Коли знімала "Ремонт", не було грошей, навіть щоб приїхати в Україну. Тому фільмувала на покинутому заводі в Парижі. Гори, річки і ліси інколи знімаю в Альпах. Якщо потрібно буде зняти руїни, я приїду — і хай ваше керівництво зруйнує кіностудію Довженка! — театрально промовляє вона.
Ваш фільм "За океаном" — про повстання алжирців проти французів.
— Моя сім"я походить від п"є-нуа — "чорноногих". (Так французи називали співвітчизників-колоністів, які поверталися з Алжиру. — "ГПУ"). Я довго жила в Алжирі. Батько був там офіцером, загинув невдовзі після мого народження. Мама ніколи не працювала, була з благородної сім"ї. Це не та родина, в якій могла вирости режисерка. Я підтримувала війну алжирців проти колоністів. Після цієї стрічки сім"я відвернулася від мене. Навіть зараз, коли мої фільми визнали в Каннах, вони думають, що я несповна розуму.
Не хочете зняти щось про війну в Іраку?
— Я проти цієї війни, — каже суворо. — Коли Франція не підтримала її, я вперше почала пишатися своїм президентом. Щодня дякую Богу, що живу не в Іраку. Думаю, аби уникнути війни між мусульманами і європейцями, Туреччина має стати членом об"єднаної Європи.
У вас є син. Він теж захоплюється кіно?
— Його звуть Фелікс, тобто "щасливий". Він дуже гарний — схожий на батька. Займається антропологією. Він розумний, блискучий і лінивий.
Це теж від батька?
— Ні. Фелікс розбалуваний. Ми з його батьком — діти травня 68-го. Боролися за французьку революцію, свободу. І Фелікса виховали так само. Йому все доступне, тому не намагається чогось досягти. Від моєї опіки він уже звільнився. Живе поверхом нижче. Пуповина між нами не перервалася — її лише замінили сходи.
1946 — народилася в Тулоні (Франція)
1967 — закінчила театральний курс Сорбонни; перед тим покинула Інститут політики при президентові Франції
1971 — перша роль у французького режисера "нової хвилі" Жака Ріветта
1985 — за короткометражку "Вагітна" нагороджена премією "Сезар"; народився син Фелікс
1998 — отримала статуетку Юнони на кінофестивалі у Москві "Лики любви" за стрічку "Звірі сумують після цього"
2 
1
Коментарі