Анатолій Охріменко з міста Кам"янка на Черкащині 60 років працює художником-оформлювачем. 15 липня йому виповниться 92 роки. Купив скутер, щоб їздити щодня на роботу за 3 км.
— Я родився в селі Лозоватка на Кіровоградщині, але дитинство минуло на Полтавщині, в селі Скороходове. Батьки переїхали туди працювати на цукрозавод, — розповідає чоловік. — Робота батьків на підприємстві врятувала нас із братом Юрієм від голодної смерті. Бо там потроху давали їжі.
Його батька Павла 1937-го за "шпіонаж" визнали ворогом народу, відправили до Сибіру. Сім"я мусила виїхати з села.
— На нас поставили клеймо. Всі знали й балакали про це, тому виїхали до Полтави. Я працював на заводі по ремонту паровозів. Заочно вивчився у художній студії.
Із 1939 року Анатолій Охріменко працює художником. В перші ж дні війни його тяжко поранило. Тому не воював, а за фахом працював у тилу, в російському місті Красноярськ на військовому заводі. По війні повернувся до Полтави.
— 1947-го наша художня студія при залізничному вокзалі готувалася до жовтневих свят. Тиждень спали по кілька годин, бо требували дуже пишно відзначить ювілей революції.
Анатолій Павлович очолював студію. Каже, що в ті дні відповідальнішої посади не було. За всім стежили енкаведисти. Кожен плакат, портрети лідерів компартії перевіряла комісія.
— Ще сирі лозунги шостого числа вивішували. Серед плакатів один мав 16-метрову довжину. Єлі причепили над центральним входом. Нарешті я дозволив хлопцям отдихнуть. Аж раптом забігає переляканий директор станції. Трясеться весь, кричить: "Що ти наробив?". Бере за руку мене, веде до парадного входу і тикає носом у найбільший плакат.
Через поспіх "большевики" стали "гольшевиками". Вийшов лозунг: "Слава Коммунистической партии гольшевиков!"
— Часу не гаяли. Хлопці тримали мене за ноги, а я, вихилившись із вікна, домальовував злополучну букву. Після свят викликали на допрос. Визначали, чи то була помилка, чи диверсія. На щастя, повірили, шо ми дуже важко тиждень робили, вимучені, могли недогледіти. Так я чудом уник Сибіру.
Батько, Павло Охріменко, осліплий повернувся до рідних із заслання у 1950-х. Тоді ж Анатолій із сім"єю переїхав до родичів у Кам"янку. Відтоді працює художником у районному Будинку культури. Разом із дружиною Неонілою виховав доньок Аллу, Люду, Валю, синів Валерія і Геннадія.
Як жінка померла, я вже й не женився
— Як за дев"яносто перевалило, стали ноги боліть на роботу під гору педалі крутить. Майже три кілометри в одну сторону і для молодого далекувато. От і купив минулого року скутера. Їду, не нарадуюсь. Аж тут міліціонер спиняє, питає — як справи, чи бачу дорогу? Може, каже, в мої года краще пішком ходить. А я йому на те: давай бутилочку з-під медикаментів та провіримо, хто оті воші (дрібні літери. — "ГПУ") краще розгледить. У мене виявився кращий зір.
Улітку в історичному музеї Кам"янки відкриється виставка Анатолія Охріменка, вже третя. Він створив понад 100 полотен.
— Жалко, що нема вже давно моєї Неоніли. Їй було б приємно мою виставку побачити. Двадцять років, як померла, а я вже й не женився. Так сам віку й доживатиму. Діти приходять, помагають. Та в них своє життя.
Доки досить денного світла, чоловік малює. Минулого літа забетонував подвір"я алеями. На свята грає в духовому оркестрі при Будинку культури.
2 
1
Коментарі